Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

Лежнєв мало не похлинувся — він зрозумів, що фон Бюлов приймає його за співробітника СД[4]. Зрозумів він і те, чому така думка виникла в абверівця.

— Я тільки штабний офіцер, — відказав Лежнєв.

Підтверджувати одразу «здогад» фон Бюлова було б необережно — працівники СД, тим більше ті, котрі маскувалися під офіцерів вермахту, як правило, виконували особливі завдання служби безпеки, про що абверівці не знали.

— Звичайно, — підхопив Бюлов, — обер-лейтенант Рудольф Зінгер, група армії «Південь». Я в цьому не сумніваюсь, як не сумніваюсь і в тому, що ваш товариш капітан Оскар Фріснер заступник командира 2І7 саперного батальйону. Коли два тижні тому ми зустрілися з ним у Харкові, я був підполковником медичної служби. А медицину я знаю так само, як Фріснер саперну справу.

— Запевняю вас, пане майоре, до розвідки я не маю ніякісінького відношення, — всміхнувся Лежнєв. Ця усмішка — Лежнєв на те й розраховував — свідчила про протилежне.

— Розвідник, контррозвідник — по суті, одне й те саме, — розуміюче кивнув фон Бюлов. — Тільки не треба запевняти мене, Зінгер, що гестапівський жетон, який ви сьогодні показували полковникові Шпітцмюллерові, дрібничка, подарована вам друзями на день народження… Хочете коньяку чи ще кави?

— Ще кави.

— Думаю, я не перебільшу, коли скажу, що найблискучіші перемоги німецької зброї підготували своєю відданою працею наші розвідка і контррозвідка, — перейшов на більш загальну тему фон Бюлов. — Кажучи про розвідку і контррозвідку тисячолітнього рейху, я маю на увазі як абвер, так і імперську службу безпеки. Нам не треба лаврів, правда ж, Зінгер? Досить того, що фюрер знає і цінує нашу скромну працю. Та якщо німецькій розвідці коли-небудь піднесуть лавровий вінок, то я б поділив його порівну між абвером і СД. А ви як гадаєте?

— Я ніколи не думаю про нагороди, виконуючи свій обов’язок, — ухилився од прямої відповіді Лежнєв.

— Похвалено. Дуже похвально! Але я хочу сказати інше. На жаль, є люди, котрі, виходячи з якихось незрозумілих мені і в кожному разі не державних інтересів, намагаються загострити стосунки між абвером та імперською службою безпеки. Я вважаю цих людей принаймні не далекоглядними…

Він замовк і вичікувально подивився на Лежнєва. Той незворушно попивав каву, яка — треба віддати належне господареві — і справді витвережувала.

— Те гідне жалю непорозуміння, яке сталося між мною і штурмбанфюрером Фріснером, — вів далі майор, не дочекавшись підтримки співбесідника, — наслідок інсинуацій, які поширюють безвідповідальні люди і які тільки шкодять нашій спільній справі. А втім, судіть самі.

Він підвівся, натиснув якусь кнопку на стіні, і в кутку ритмічно загув вентилятор. На Лежнєва повіяв приємний вітрець — у кімнаті було душно; вікна зачинені, певно, з міркувань світломаскування.

— У лютому-квітні, під час планомірного відходу наших військ з Північного Кавказу, — почав розповідати фон Бюлов, — у район Барвінкове — Лозова — Синельникове ринув потік біженців, серед яких були колишні радянські громадяни, що активно співробітничали з німецькою владою. Побоюючись, що енкаведе використає переміщення великої кількості людей, аби засилати в наш тил свою агентуру, а також спробує ізолювати деяких німецьких військовослужбовців, деморалізованих почасти сталінградською трагедією, почасти пропагандою так званого «Комітету вільної Німеччини», абвер вжив відповідних заходів. Одним із таких заходів було відрядження на допомогу обер-командам і частинам південної дільниці досвідчених офіцерів-контррозвідників. Я прибув до Полтави 30 березня і одразу поринув у роботу. Після того, як наші війська знову зайняли Харків, я зі своїми колегами переїхав туди. Повірте, Зінгер, від своєї нової роботи я не мав задоволення: не дуже приємно з ранку до пізнього вечора допитувати отупілих від страху бургомістрів, старост, поліцаїв, їхніх жінок, коханок. Коли мені і щастило викрити радянського агента, то цю заслугу одразу ж приписували собі мої нові колеги. Та господь з ними…

Фон Бюлов повернувся до столу, дістав з кишені знайомий Лежнєву золотий портсигар.

— Куріть, — запропонував він і додав цілком серйозно — Я не вдавався по допомогу до цього портсигара в Голубій кімнаті. Придивіться до його кришок — вони вимережені візерунками; такі поверхні не відбивають. До того ж я короткозорий. Так що ваші підозри були безпідставні.

Лежнєв узяв сигарету, і хоча йому здалося, що це інший портсигар, сказав те, що хотів почути фон Бюлов:

— Я ні в чому не підозрював вас, пане майор. Гра була чесна.

— Якось у середині червня, — після недовгої паузи почав знову розповідати абверівець, — мене запросив до себе генерал Остер, що саме приїхав з Берліна. Сподіваюся, це прізвище ви знаєте?[5] Він повідомив, що в Головному управлінні імперської безпеки поширюються чутки, ніби барвінково-синельниківська акція абверу має на меті реквізувати коштовності у біженців. Причому ці коштовності абвер хоче приховати від Міністерства фінансів. Для перевірки цих чуток на місці виїхав офіцер з особливих доручень при штабі рейхсфюрера СС. Хто цей офіцер, генерал Остер не знав, але йому було відомо, що той уже в Харкові і встановив контакт із шефом місцевого відділення поліції безпеки та СД. Повірте, Зінгер, усе це мене не обходило: термін мого відрядження минав, а до реквізицій, якщо їх хтось і вів, я не мав ніякісінького відношення. Проте генерал Остер був мій начальник, і я не міг відмовити йому в проханні знайти офіцера СД і спробувати переконати його в безпідставності інсинуацій, які поширювалися в Берліні. Пізніше я догадався, що Остер збрехав, сказавши, ніби не знає особливоуповноваженого СД — адже не випадково він доручив знайти його саме мені. Як ви вже, певно, здогадалися, цим офіцером був штурмбанфюрер Фріснер, з котрим я колись учився на юридичному факультеті Берлінського університету. Шукати Фріснера мені довго не довелося — ми чудово знали один одного. І скажу чесно: я завжди поважав його, дорожив його прихильністю. Він — один з небагатьох офіцерів секретної