Читати книгу - "Цитадель, Антуан де Сент Екзюпері"

- насамперед просте завоювання тіла, яке ти міг би здійснити в окремому кварталі міста, де є дівчата, зовні дуже схожі на твою дружину, проте геть усе міняє свій сенс і забарвленість. Повертаючись увечері додому і прокидаючись уранці, ти отримуватимеш свою спадщину, і сподівання на дітей, і на те, що ти навчиш їх молитися. Аж до цього чайника, що стане чаєм разом з нею перед миттю кохання. Тільки-но вона зайде до твого дому, ворсисті килими стануть лугом для її кроків. З усього отриманого, що є новим сенсом світу, ти використовуєш дуже небагато. Ти не наповнений ані даним об’єктом, ані ласкою тіла, ані використанням тієї або тієї вигоди, бо тебе наповнює тільки якість божественного вузла, що зв’язує речі.

Він запрягся, щоб піти на смерть, тож тобі здається, ніби даної миті він не отримує нічого, бо навіть цієї ласки - такої дрібниці - не пообіцяно йому, навпаки - тільки спрагу під сонцем, вітер і пісок, що хрустить на зубах, а потім люди навколо нього стають пресами, які вичавлюють секрети, і тобі здається, ніби той, хто запрягся, щоб іти на смерть, щоб увійти в смерть у своєму мундирі смерті, повинен кричати з розпуки, мов чолов’яга, що його я звелів повісити за якийсь злочин і що бився своєю плоттю об невблаганне пруття, але ти бачиш, що той, хто запрягся, щоб іти на смерть, спокійний, дивиться на тебе спокійними очима і відповідає на жарти у вартівні, до яких відчуває похмуру схильність, і не тому, що вихваляється або прагне показати сміливість, або зневагу до смерті, або цинізм, або щось подібне до згаданих рис,- він прозорий, наче тиха вода, і не має нічого, щоб ховати від тебе,- навіть якщо трохи сумний і, не бентежачись, каже про свій сум,- нічого, щоб ховати від тебе, хіба що свою любов. А чому - я скажу тобі згодом.

Навіть по тому, що він не тремтить, застібаючи свої шкіряні ремені, я знаю, що існує зброя проти нього, яка переважає над смертю. Бо він вразливий не з одного боку. Йому заступають шлях для всіх божественних рис його серця. Прості ревнощі, якщо вони загрожують імперії, і сенсові речей, і смакові повернення додому,- як страхітливо вони зруйнують цей гарний образ спокою, мудрості та зречення! Ти все візьмеш від нього, бо він віддасть Богові не тільки кохану, а й свій дім, і грона своїх виноградників, і шелесткий урожай ячмінних полів. І не тільки врожай нив і виноградників, а й сонце. І не тільки своє сонце, а й ту, що є коло нього. Ти бачиш, як він зрікається стількох скарбів, не помічаючи руїн. Натомість, щоб зробити його несамовитим і перетворити в безумця, було б досить украсти в нього усмішку його коханої. Хіба ти не доторкнувся тут до великої загадки? Ти тримаєш його не предметами, якими він володіє, а сенсом, який він висновує з божественного вузла, що пов’язує речі. Він воліє краще загинути самому, ніж занапастити те, чому віддає себе й від чого отримує своє живлення. Це кругообіг від одного до другого. Той, хто має в серці покликання до моря, обирає собі смерть у кораблетрощі. Якщо правда, що в мить кораблетрощі він відчує, мабуть, бунт тварини, коли закривається пастка, в яку вона потрапила, однаково слушно, що цей вибух паніки, який він передбачає, приймає і зневажає, не беруть до уваги, бо навпаки, йому подобається впевненість, що колись він загине від моря. Якщо я й чую, що вони нарікають на цю вкрай жорстоку смерть, яка чекає на них, я чую в тих наріканнях щось більше, ніж похвальбу, щоб спокушати жінок; чую таємне бажання любові й сором признатися в цьому.

 

Адже тут немає, як немає ніде, мови, яка дала б тобі змогу висловитися. Якщо йдеться про цивілізацію любові, ти можеш сказати «вона» і перекласти, вважаючи, ніби це йдеться про неї, тоді як ідеться про сенс речей, а вона присутня тут тільки на те, щоб позначати тобі божественний вузол, який пов’язує їх із Богом і який є сенсом твого життя, й заслуговує, на твою думку, твоїх поривів, тоді як вони є конкретним способом - саме цим, а не іншим - спілкування зі світом. І змогою раптом стати таким широким, що душа, як оті мушлі морські, стає для тебе зайвою. Можливо, ти можеш сказати «імперія», впевнений, що тебе зрозуміють, просто вимовити слово, якщо всі навколо тебе, чують його, відповідно до твого інстинкту, але не тоді, якщо тут, можливо, є хто-небудь, хто бачить у цьому тільки сукупність і глузує з тебе, бо йдеться не про ту саму імперію. Тобі не подобалося б, якби люди вважали, ніби ти пожертвував своїм життям задля крамниці аксесуарів.

Бо над речами постає немов привид, що додається до них і опановує їх, і, якщо він уникає твого розуму, є, проте, цілком очевидним твоєму духу і серцю. І він краще керує тобою, або суворіше, або впевненіше, ніж будь-що інше, що можна збагнути (проте ти не можеш бути впевненим, що інші теж його бачать водночас із тобою), і змушує тебе замовкнути від страху, що тебе покарають божевіллям і ти будеш підпорядкований іронії, яка є тільки раком обличчя, що показалося тобі. Бо іронія знищить його, намагаючись показати тобі, з чого воно зроблене. Як ти відповіси їй, що тут щось зовсім інше, бо це інше існує для твого духу, а не твоїх очей?

Я часто думав про ці привиди, єдині, на які ти можеш претендувати, але гарніші за ті, що ти звик їх благати у відчаї теплих ночей. Але ж у такому разі ти звик, якщо сумніваєшся в Богу, бажати, щоб Бог показався, немов погуляльник, який провідує тебе,- і кого ти зустрінеш, як не свого рівню, подібного до тебе, й він не поведе тебе нікуди, а замкне тебе у твоїй самотності,- тож у такому разі ти бажаєш не вияву божественної величі, а видовища ярмаркового свята, від якого матимеш лише вульгарну насолоду ярмаркового свята й розчарування, наїжачене проти Бога. (І що ти запропонуєш як доказ такої вульгарності?) ти бажаєш, щоб щось зійшло на тебе, відвідало тебе на твоєму рівні таким, як ти є, принижуючись отак до тебе, і то без причини, і ти ніколи не будеш задоволений, як був би задоволений пошуком Бога, коли, навпаки, відкриються духовні імперії й