Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сім'я" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 46
Перейти на сторінку:
Та го­дi вже!

- Здоров був, со­ко­ле! Та зай­ди-бо в шинок та ви­пий хоч ча­роч­ку з на­ми! - мо­лов Грицько i знов ухо­пив Кар­па ру­ка­ми за шию i цмок­нув йо­го в що­ку.


Грицькова бо­ро­да под­ря­па­ла Кар­по­вi що­ку, аж кров вис­ту­пи­ла.


- Та од­че­пись iк не­чис­тiй ма­те­рi. Оце при­па­ло то­бi цi­лу­ва­тись! Аж кров вис­ту­пи­ла на що­цi!


- Серце! Го­луб­чи­ку! Чи вже ти оце не вип'єш з на­ми хоч по од­нiй чар­цi, хоч пiв­чар­ки! Та тут же та­кий доб­рий жид! А! Що вже й ка­за­ти!


Грицько роз­вiв знов ру­ки i нас­та­вив гу­би.


- Та од­че­пись со­бi! Пi­ди, об­нi­ми та по­цi­луй мою ко­ня­ку, ко­ли вже при­па­ла охо­та цi­лу­ваться, - го­во­рив Кар­по. - А на­що це ви го­рiл­ку п'єте в жи­дiвсько­му шин­ку? - спи­тав Кар­по.


- Та бо­дай не ка­за­ти… ска­зав Грицько, - тут та­кий доб­рий жид, та­кий доб­рий, чорт йо­го знає, де вiн та­кий доб­рий взяв­ся. Бла­го­да­ре­нiє бо­гу i всiм свя­тим, вiн i на церк­ву дасть! Ото ку­ме­дiя!


- А ви за­бу­ли, що са­мi на гро­ма­дi пос­та­но­ви­ли?


- Серце, го­луб­чи­ку, бi­лий ле­бе­ди­ку! - го­во­рив п'яний Грицько, тик­нув­ши ко­лю­чою бо­ро­дою Кар­по­вi в нiс. - Та не цу­рай­ся-бо на­шо­го хлi­ба-со­лi.


Карпо ба­чив, що з п'яним роз­мов­лять - тiльки га­яти час, вда­рив ко­ня­ку ба­то­гом. Вiз по­ко­тив­ся.


- Карне! Кар­пе! Та зай­ди-бо та хоч по кра­пельцi, хоч пiвк­ра­пельки! - гу­кав зза­ду Грицько й бiг за во­зом.


На дру­гий день зiб­ра­лась гро­ма­да. Прий­шов Кар­по i вди­вив­ся.


Громада спi­ва­ла вже iн­шої; во­лос­ний та пи­сар тяг­ли за гро­ма­дою i кри­ча­ли, щоб од­да­ти Бер­ко­вi й гро­мадський шинк, не тiльки що пус­кать лю­дей по го­рiл­ку i в жи­дiвськi шин­ки… бо Бер­ко за­раз пла­тить гро­шi…


- Панове гро­ма­до! По­га­на ва­ша ра­да; я не прис­таю на це! - ска­зав по­ну­ро Кар­по й одiй­шов од гро­ма­ди на­бiк.


Громада од­да­ла Бер­ко­вi гро­мадський шинк, хоч Бер­ко на церк­ву гро­шей та дав, а тiльки ду­рив п'яних му­жи­кiв.


Громада до­ро­го по­тiм зап­ла­ти­ла хит­ро­му жи­до­вi…


Берко прий­мав за го­рiл­ку не тiльки паш­ню, але на­вiть кра­де­не сi­но й со­ло­му. По­нес­ли лю­ди мiш­ка­ми паш­ню в Бер­ко­ву ко­мо­ру, а Бер­ко тiльки гла­див бо­ро­ду бi­лою ру­кою, ди­вив­ся, як п'янi му­жи­ки ва­ля­лись пiд йо­го шин­ком, та за­раз-та­ки пiд­няв ска­же­ну цi­ну на го­рiл­ку в усiх шин­ках.








Цiлу зи­му й вес­ну Кай­да­шен­ки про­жи­ли в ла­ду. Кай­да­ши­ха, кот­ру те­пер на се­лi драж­ни­ли бе­зо­кою еко­ном­шею, сер­ди­лась на Мот­рю, але не­вiст­ки на те не вва­жа­ли i жи­ли мiж со­бою в зго­дi. Лав­рiн лю­бив Ме­лаш­ку: нi­ко­ли її не то що не бив, i пальцем не за­че­пив, на­вiть нi­ко­ли не ла­яв­ся з нею. Мот­ря час­то гриз­ла го­ло­ву Кар­по­вi, але вiн не лю­бив го­во­ри­ти i бiльше мов­чав.


Але нас­та­ла вес­на. Ха­ти Кай­да­шен­кiв сто­яли ду­же близько од­на ко­ло од­ної, а їх го­ро­ди бу­ли пе­ре­го­род­же­нi тiльки по­га­неньким ти­ном.


Мелашка по­са­ди­ла огiр­ки ко­ло са­мо­го ти­ну. Огiр­ки зiй­шли, як зе­ле­не ру­но. По­ка­за­лись ран­нi огi­роч­ки. Мот­рин пi­вень пе­рес­ко­чив че­рез тин та да­вай ви­би­ра­ти Ме­лаш­чи­нi огiр­ки. Пi­вень со­ко­тав та скли­кав ку­рей. Всi Мот­ри­нi ку­ри пе­ре­ле­тi­ли че­рез тин в огiр­ки. За ку­ра­ми по­лiз­ли крiзь тин кур­ча­та. Квоч­ка виг­реб­ла яму са­ме се­ред огу­дин­ня.


Стара Кай­да­ши­ха вий­шла на го­род, уг­ля­дi­ла та­ку шко­ду та аж за го­ло­ву вхо­пи­лась. Во­на на­ла­па­ла пiд но­га­ми па­ли­цю та й по­пер­ла нею на ку­рей. Па­ли­ця влу­чи­ла в пiв­ня; пi­вень кир­нув i по­тяг че­рез тин пе­ре­би­ту но­гу. Двоє кур­чат ляг­ло на мiс­цi.


Мотря ви­бiг­ла i вгля­дi­ла сво­го пiв­ня. Пi­вень тяг но­гу по зем­лi.


- Чи це ви, ма­мо, пе­ре­би­ли моєму пiв­не­вi но­гу? - гук­ну­ла Мот­ря че­рез тин до Кай­да­ши­хи.


- А то ж хто? А як ще раз твої ку­ри пi­дуть на на­шi огiр­ки, то я їх по­рi­жу та поїм.


- То й зап­ла­ти­те! Хi­ба в нас во­лос­тi не­ма, - го­во­ри­ла Мот­ря. - Не бу­ло, пак, вам на го­ро­дi мiс­ця для огiр­кiв: на­са­ди­ли пiд са­мим пе­ре­ла­зом. Кар­пе, чи ти ба­чиш, що то та­ке?


- А що? Пi­вень но­гу во­ло­чить, - спо­кiй­но обiз­вав­ся Кар­по.


- Карпе! Пi­ди до ма­те­рi та ска­жи їй, не­хай во­на дру­гий раз не б'є моїх ку­рей, - чiп­ля­лась Мот­ря.


- Гм? - мук­нув Кар­по, сто­ячи ко­ло ха­ти.


- Карпе! Чи ти чуєш, чи то­бi по­зак­ла­да­ло? - кри­ча­ла Мот­ря.


Карпо сто­яв i ди­вив­ся на пiв­ня.


- Карпе! Чи ти глу­хий, чи ти хо­чеш ме­не з свi­ту зог­на­ти? Пi­ди та ви­лай свою ма­тiр.


- Iди та й лай­ся, про ме­не, хоч до са­мо­го ве­чо­ра, - ска­зав ду­же спо­кiй­но Кар­по.


- Так, їй-бо­гу, так. Оце доб­ре! Ма­ти вби­ла двоє кур­чат, пе­ре­би­ла пiв­не­вi но­гу..


- Пiдсипай, пiд­си­пай пер­цю, - нас­мiш­ку­ва­то ска­зав Кар­по.


- Бiжи! Не­хай Лав­рiн зап­ла­тить за пiв­ня! - крик­ну­ла Мот­ря пiд са­мим ву­хом у Кар­па.


- Ану го­лос­нi­ше, бо не чую! Пiд­ки­дай со­лi до пер­цю, бо вже дав­но їли з пер­цем.


- Пiди по­сип пер­цем своїй ма­те­рi в но­сi та в ро­тi, - ве­ре­ща­ла Мот­ря.


- Та й брик­ли­ва ж ти, Мот­ре, хоч я те­бе ко­лись лю­бив за той пе­рець. Вже ду­же на­пер­чи­ла!


- Бий те­бе си­ла бо­жа, ле­да­що! - крик­ну­ла Мот­ря, ки­да­ючись до Кар­па.


- Одчепись, бо як пхну, то й пе­ре­ки­неш­ся! - про­мо­вив спо­кiй­но Кар­по, ско­са по­ди­вив­шись на Мот­рю й на­су­пив­ши бро­ви.


Мотря ос­ту­пи­лась.


Саме то­го ве­чо­ра Лав­рi­нiв ка­бан­чик про­су­нув ри­лом тин та й по­бiг у Мот­ри­ну кар­топ­лю. Як уг­ле­дi­ла Мот­ря, як ухо­пить хво­рос­ти­ну, як впе­рi­щить ка­бан­чи­ка по спи­нi! Ка­бан­чик за­ку­вi­кав та й по­тяг по зем­лi зад з дво­ма но­га­ми. Мот­ря вхо­пи­ла йо­го за но­ги та й пе­ре­ки­ну­ла в Лав­рi­нiв двiр. Ста­ра Кай­да­ши­ха ви­бiг­ла з ха­ти, вгля­дi­ла ка­бан­чи­ка й на­ро­би­ла га­ла­су на ввесь двiр.


- А це хто пе­ре­бив спи­ну на­шо­му ка­бан­це­вi?


- Я пе­ре­би­ла! - гук­ну­ла Мот­ря з-за уг­ла своєї ха­ти. - Не­хай не ла­зить в мiй ого­род. Оце вам за мо­го пiв­ня.


Мотря сто­яла за своєю ха­тою i виг­ля­да­ла зу­мис­не Кай­да­ши­ху. Во­на гук­ну­ла до Кай­да­ши­хи од­рив­час­то, крут­ну­лась i по­бiг­ла в ха­ту.


- Лаврiне! Ме­лаш­ко! Вся чес­на гро­ма­до! Збi­гай­те­ся сю­ди! Чи ви ба­чи­те, що на­ро­би­ла на­ша Мот­ру­ня?


Лаврiн i Ме­лаш­ка ви­бiг­ли з ха­ти i ди­ви­лись на бiд­но­го ка­бан­ця. Їх узяв жаль та до­са­да.


- Це вже Мот­ря i справ­дi не зна­ти що ви­роб­ляє, - ска­зав Лав­рiн на вi­тер.


Мотря сто­яла за вуг­лом i тiльки то­го й жда­ла. Во­на вис­ко­чи­ла з-за вуг­ла як ко­зак з ма­ку.


- Ось i я! Чую, чую, як ме­не кля­не­те! Оце вам за мо­го пiв­ня! Оце вам за мої кур­ча­та, що свек­ру­ха по­би­ла. Те­пер по­зи­вай­те ме­не!


Мотря вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак, на­хи­лив­шись че­рез тин, як мож­на да­лi в Лав­рi­нiв двiр, не­на­че хо­тi­ла дос­та­ти ку­ла­ка­ми до Кай­да­ши­хи; по­тiм крут­ну­лась

1 ... 41 42 43 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"