Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сім'я" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 46
Перейти на сторінку:
i швид­ко щез­ла за вуг­лом, не­на­че на по­вiт­рi роз­ле­тi­лась.

- Постривай же ти, су­ко! Скру­чу я го­ло­ву твоєму пiв­не­вi, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.


Кайдашиха взя­ла ку­жiль, сi­ла пряс­ти за ха­тою та все пог­ля­да­ла на огiр­ки. Ко­ли це Мот­рин пi­вень ви­лi­тає на тин; пот­рi­пав кри­ла­ми, за­ку­ку­рi­кав та - шу­бовсть у Лав­рi­но­вi огiр­ки. Кай­да­ши­ха схо­пи­лась з мiс­ця та да­вай зак­ра­даться до пiв­ня з ку­же­лем. А пi­вень клює огiр­ки та тiльки: со-ко-ко-ко! не­на­че драж­ниться з ба­би. Ба­ба як по­пер­ла ку­же­лем та лусь йо­го по го­ло­вi! Пi­вень зак­ру­тив­ся на од­но­му мiс­цi. Кай­да­ши­ха вхо­пи­ла йо­го, скру­ти­ла йо­му в'язи, по­тiм до­рi­за­ла, опа­ри­ла, обс­куб­ла та й уки­ну­ла в борщ.


Але в той час прий­шли Мот­ри­нi дi­ти до Ме­лаш­чи­них дi­тей гу­лять. Стар­ший хло­пець i вгля­дiв пiв­ня­чу пе­ре­би­ту но­гу, що стри­мi­ла з горш­ка. Вiн за­раз чкур­нув до ма­те­рi та й роз­ка­зав.


Мигря вбiг­ла в Лав­рi­но­ву ха­ту, заг­ля­ну­ла в пiч, не ска­зав­ши доб­ри­день. Ой та­точ­ку! Ой ли­шеч­ко! З горш­ка й справ­дi стри­мi­ла здо­ро­ва пе­ре­би­та пiв­ня­ча но­га з товс­тою гу­лею по­се­ре­ди­нi i з од­ним од­ру­ба­ним кiг­тем. Не ска­зав­ши нi­ко­му й сло­ва, Мот­ря вхо­пи­ла пiв­ня за но­гу, ви­тяг­ла з бор­щу та й да­ла дра­ла з ха­ти.


- Ой ба­бо! - крик­ну­ла од­на ди­ти­на до ста­рої Кай­да­ши­хи. - По­бiг пi­вень з горш­ка, тiльки патьоки по при­пiч­ку по­тек­ли.


Баба мов­ча­ла, на­дув­ши що­ки. Ме­лан­цi ста­ло нi­яко­во. Лав­рiн ос­мiх­нув­ся.


Мотря вбiг­ла в свою ха­ту з пiв­нем у ру­ках та су­ну­лась до Кар­па.


- Чи ти ба, що твоя ма­ти ви­роб­ляє! Ото то­бi пе­рець з сiл­лю. Пi­ди на­сип своїй ма­те­рi пов­ний рот пер­цю, ще й слi­пе око пот­ру­си. Во­на зов­сiм ска­зи­лась i без пер­цю. Ад­же ж це наш пi­вень? - ска­за­ла Мот­ря, по­ка­зу­ючи Кар­по­вi пе­ре­би­ту но­гу.


- Наш. На­вi­що ж ти за­рi­за­ла?


- Мати твоя скру­ти­ла йо­му го­ло­ву, ще й у свiй борщ уки­ну­ла. Пi­ди та ви­ко­ли своїй ма­те­рi дру­ге око! Який ти гос­по­да­рi Чом ти їй нi­чо­го не ка­жеш? Та твоя ма­ти вiдьма; та во­на не­за­ба­ром по­рi­же та пов­ки­дає в борщ моїх дi­тей. Пi­да та хоч обс­ку­би їй ко­си.


Карповi шко­да бу­ло пiв­ня. Вiн роз­сер­див­ся на ма­тiр за та­кi збит­ки i му­сив iти ла­ятись з ма­тiр'ю та Лав­рi­ном.


Вiй вер­нув­ся до­до­му, а тим ча­сом Мот­ря зве­лi­ла своїм дi­тям упiй­мать Ме­лаш­чи­но­го чор­но­го пiв­ня та при­нес­ти до ха­ти. Хлоп­цям тiльки то­го бу­ло i тре­ба. Во­ни по­ка­та­ли на Лав­рi­нiв го­род, впiй­ма­ли чор­но­го пiв­ня й при­нес­ли ма­те­рi. Мот­ря вки­ну­ла йо­го в ку­чу.


Тим ча­сом по­га­ненький ти­нок мiж дво­ма го­ро­да­ми зов­сiм осу­нув­ся. Ро­ву не бу­ло, i че­рез тин по­ча­ли ска­ка­ти сви­нi. На дру­гий день у Кар­пiв го­род ус­ко­чив Лав­рi­нiв ря­бий ка­бан i по­рав­ся в кар­топ­лi.


Мотря вгля­дi­ла ка­ба­на i на­ро­би­ла гвал­ту. Во­на вхо­пи­ла ро­га­ча, дi­ти заб­ра­ли ко­чер­ги i гур­том ки­ну­лись за ка­ба­ном. За дiтьми по­бiг­ли со­ба­ки. Мот­ря з дiтьми заг­на­ла ка­ба­на в свiй хлiв та й за­чи­ни­ла.


Лаврiн по­чав кри­чать че­рез тин, щоб Кар­по ви­пус­тив ка­ба­на.


- Авжеж! Ка­бан твiй в зай­ман­нi. Ви­ку­пи, то й вiзьмеш, - гук­ну­ла Мот­ря че­рез тин, - а як не ви­ку­пиш, то вер­ни ме­нi пiв­мiш­ка кар­топ­лi.


Лаврiн по­чу­хав по­ти­ли­цю та й пi­шов у ха­ту. Кай­да­ши­ха тiльки гу­би з цi­пи­ла.


Того ж та­ки дня Кар­па й Мот­рю пок­ли­кав їх кум у ши­нок по­лос­ка­ти по­ви­вач пiс­ля пох­рес­тин. На Кар­по­во­му дво­рi дi­ти одв'яза­ли ко­ня­ку i по­ча­ли їзди­ти вер­хом по дво­рi. Ко­ня­ка зiр­ну­ла з гнуз­деч­ки, на ра­до­щах хвиц­ну­ла зад­нi­ми но­га­ми та й ско­чи­ла че­рез тин у Лав­рi­нiв го­род. По­га­ненький ти­нок звив­ся, як по­лот­но, пiд кiнськи­ми ко­пи­та­ми i по­лiг на го­ро­ди­ну. Ко­ня­ка пiш­ла пас­тись на Лав­рi­но­вi бу­ря­ки.


Лаврiновi дi­ти при­бiг­ли в ха­ту i да­ли зна­ти ба­бi та батько­вi. Всi по­ви­бi­га­ли з ха­ти, поб­ра­ли дрюч­ки та да­вай га­няться за ко­ня­кою. Ме­лаш­ка й Кай­да­ши­ха взя­ли її за гри­ву з двох бо­кiв, за­ве­ли в хлiв та й за­пер­ли.


Карповi дi­ти ба­чи­ли все те з дво­ру. Во­ни за­раз по­бiг­ли в ши­нок i роз­ка­за­ли, що їх ко­ня­ка в зай­ман­нi у ба­би, за­чи­не­на в хлi­вi.


Карпо й Мот­ря вже тро­хи бу­ли на­пiд­пит­ку й по­бiг­ли до­до­му.


- Як! Чи то мож­на! За сво­го пар­ши­во­го ка­ба­на во­ни смi­ли взя­ти на­шо­го ко­ня? - кри­ча­ла до­ро­гою Мот­ря.


- Я їм по­ка­жу, що мiй кiнь не те, що їх пi­вень, - го­во­рив сер­ди­тий Кар­по.


Карпо з Мот­рею при­бiг­ли до­до­му. Ста­ра Кай­да­ши­ха веш­та­лась ко­ло ха­ти без дi­ла: во­на жда­ла Мот­рi. В неї аж гу­би тру­си­лись до лай­ки, та не бу­ло з ким ла­яться. Во­на вгля­дi­ла Мот­рю й зат­ру­си­лась.


- А на­що ви, ма­мо, зай­ня­ли на­шу ко­ня­ку? - гук­ну­ла Мот­ря до Кай­да­ши­хи.


- Оце б тяг­ла твою дур­ну ко­ня­ку че­рез тин. На те зай­ня­ла, щоб во­на в наш го­род не ска­ка­ла, - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха.


Не чор­на хма­ра з синього мо­ря нас­ту­па­ла, то вис­ту­па­ла Мот­ря з Кар­пом з-за своєї ха­ти до ти­ну. Не си­за хма­ра над дiб­ро­вою вста­ва­ла, то наб­ли­жа­ла­ся до ти­ну ста­ра вид­ро­ока Кай­да­ши­ха, а за нею ви­бiг­ла а ха­ти Ме­лаш­ка з Лав­рi­ном, а за ни­ми по­ви­бi­га­ли всi дi­ти. Двi сiм'ї, як двi чор­нi хма­рi, наб­ли­жа­лись од­на до дру­гої, сум­но й по­ну­ро. Мор­тя сто­яла ко­ло ти­ну ви­со­ка та здо­ро­ва, та­ка зав­виш­ки, як Кар­по, з ши­ро­ким ло­бом, з за­гост­ре­ним ли­цем, з блис­ку­чи­ми, як жар, чор­ни­ми ма­леньки­ми очи­ма. Во­на бу­ла в од­нiй со­роч­цi i в вузькiй за­пас­цi. Ха­зяй­но­ви­та, але ску­па, во­на вти­на­ла оде­жу, як тiльки мож­на бу­ло об­тя­ти. Вузька за­пас­ка влип­ла кру­гом її ста­ну. В ве­ли­кiй, як ма­кiт­ра, хуст­цi на го­ло­вi Мот­ря бу­ла схо­жа на дов­гу швай­ку з здо­ро­вою бу­ла­вою. За Мот­рею сто­яв Кар­по у вузькiй со­роч­цi з ко­рот­ки­ми та вузьки­ми ру­ка­ва­ми, в ши­ро­ких бi­лих шта­нях з товс­то­го по­лот­на. По­зад їх сто­яла ку­па Кар­по­вих дi­тей у вузьких штан­цях, у со­ро­че­ня­тах з ко­рот­ки­ми ру­ка­ва­ми, в спiд­нич­ках ви­ще ко­лiн.


По дру­гий бiк ти­ну сто­яла ба­ба Кай­да­ши­ха, ви­со­ка та су­ха, не­на­че ци­ганська гол­ка, в за­пас­цi, в ряс­нiй бi­лiй, як снiг, со­роч­цi, в здо­ро­вiй хуст­цi на го­ло­вi. Слi­пе око бi­лi­ло нi­би наск­рiзь, як вуш­ко в гол­цi, хоч ту­ди нит­ку за­тя­гай. За ба­бою сто­яла Ме­лаш­ка в бi­лiй со­роч­цi, в чер­во­нiй но­вiй хуст­цi, з зе­ле­ни­ми та си­нi­ми квiт­ка­ми, в зе­ле­нiй сит­це­вiй ряс­нiй спiд­ни­цi. Ря­дом з Ме­лаш­кою сто­яв Лав­рiн у ши­ро­ких ряс­них си­нiх з бi­ли­ми сму­га­ми шта­нях, у чо­бо­тях. Ме­лаш­ка розц­вi­ла i ста­ла пов­нi­ша на ви­ду. Її очi, її тон­кi бро­ви бли­ща­ли на сон­цi, а ли­це го­рi­ло рум'янцем од вис­кiв до са­мо­го пiд­бо­рiд­дя. Га­ря­че сон­це лля­ло свiт на двiр, на лю­дей, об­ли­ва­ло їх од го­ло­ви до нiг. Чор­на здо­ро­ва хуст­ка чор­нi­ла на ба­бi Кай­да­ши­сi,

1 ... 42 43 44 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сім'я, Нечуй-Левицький"