Читати книгу - "Пригоди Клима Кошового"

– Слухаю, пане Тимо, – кивнув вусань, нагадавши: – На вас уже чекають.

– Бачу, пане Цезарю. Попередьте галасливих і принесіть нам, як завжди.

Розвернувшись на підборах, пузатий покотився до батярського гурту, взяв того, хто сидів скраю, ззаду за плечі, щось прошепотів. Коли той спробував озирнутися, пан Цезар відважив легенького запотиличника. Після того з почуттям виконаного обов’язку посунув назад до шинквасу. Почухавши потилицю, батяр нахилився до товариства, вочевидь переповідаючи прохання. Сподобалося воно не всім – двоє голосів, один з них – дівочий, ніби навмисне затягнули знову вже знайоме:

Відповіддю цього разу став сильніший запотиличник. Відвалив уже той, хто сидів поруч із зухвальцем, на якого не діяли зауваження. Той знову рипнувся, але з голови збили картуза, перекинули через стіл, ще раз і ще, не даючи власнику його зловити. Нарешті натягнули, вже козирком назад, і аж тепер у тому кутку стало тихо.

– Проходьте, пане Кошовий.

Це говорив чоловік за столом. Рука вказала на місце в кутку. Клим пройшов та всівся. З правого боку від нього тут же розмістився Тима, й адвокат опинився ніби в лещатах. На столі горіла велика товста свічка, тож Кошовий міг роздивитися, хто сидить навпроти. А заодно краще розгледіти шепелявого.

Крім голосу, Тима нічим іншим не вирізнявся. Високий, жилавий, але таких вулицями ходить багато. Чоловік навпроти теж не був прикметним, хіба густими бровами, довшим, ніж того вимагали правила пристойності, волоссям та клиноподібною борідкою. Потиснувши простягнуту йому через стіл руку, Кошовий відчув силу потиску, а значить – силу й вагу того, хто обрав для знайомства подібний екзотичний спосіб.

– Мене називають Густав Сілезький, – назвався чоловік. – Про вас я прочитав не в сьогоднішній ранковій газеті. Навів довідки, щойно ви зловили мого вар’ята-небожа, а йому дали квач[39] через той бісів клінгер.[40] – Вглядівши цілковите нерозуміння в Климових очах, сказав інакше: – Заарештували, бо знайшли при ньому годинник.

– Кого?

– Новотний, Зенек, – повторив Сілезький терпляче. – Мій небіж. Сьогодні вдень мені дозволили відвідати його в тюрмі. Поки його не перевели в Бригідки,[41] а тримають у коцябі, в слідчій тюрмі, де колишній міський арсенал. Тому влаштувати нашу зустріч мені вдалося. Не треба вам знати, пане Кошовий, хто я і чим займаюся. Досить знати: на певні кола у Львові маю великий вплив. За інших обставин знайти мене отак, запросто, ви б не змогли. Навіть якби дуже хотіли й від того залежало, без перебільшення, ваше життя.

– Я повинен пишатися з такої честі?

– Ви дарма іронізуєте.

– Жодної іронії. Навпаки, хочу розібратися в тутешніх звичаях. Раптом мені справді знадобиться ваша допомога, пане Сілезький.

– Якщо вона вам колись знадобиться – не позаздрю.

– О! Чого це так?

– Бо люди, й не лише подібні до вас, шукають мене у випадках, коли справи гірші, аніж просто погані. Але вам уже пощастило. Думаю, в разі чого вирішите свої труднощі коротшим шляхом.

– Тобто?

– Ну, мене жодного разу не підвозила додому в своєму екіпажі пані Магда. З її покійним чоловіком ми кілька разів неформально говорили на різні важливі теми. Хоча, признаюся, покійний директор Богданович дуже хотів бачити мене в Бригідках, і то надовго. Пані ж Магда має значний вплив там, де я його лише обережно шукаю. У неї більше можливостей, пане Кошовий. Але й вона не в змозі витягнути мого небожа з коцяби.

– Я так розумію, пане Сілезький, ви хочете поговорити про батяра, який обікрав мене, а раніше – адвоката Євгена Сойку.

Поруч виріс Цезар, розмова перервалася. Кельнер поставив біля кожного маленький чотиригранний скляний келишок. Потім у центрі столу, точно між чоловіками, виструнчилася пляшка із зеленого скла. Поруч став великий таріль зі смаженими ковбасками, котрі досі шкварчали, та квашеною капустою.

– Пригощайтеся, пане Кошовий. Ви навряд чи вечеряли в чотирьох стінах, – припросив Сілезький.

– Смачного, – побажав кельнер і залишив товариство.

– Ковбаски тут люксусові, – кивнув Тима, підчепив одну виделкою, поклав собі на тарілку й щедро намастив гірчицею.

– Забув? – удавши гнів, Густав картинно насупив брови.

Ляснувши себе по лобі, Тима підхопив зелену пляшку. Горілка в ній була біла. Наливаючи, цмокав губами, закликав випити, а коли мужчини перехилили, видихнув:

– Йой, файна ж «бачерувка»!

– Єжі Тима, моя права рука, – хай запізно, але все ж відрекомендував Густав колегу. – Хочете – вважайте секретарем.

– Як для секретаря пан Тима дуже вправно лазить у вікна. – Клим ковтнув пива. – Й добре знає тутешні потаємні місця.

– Він виріс на вулиці, – пояснив Сілезький. – А з вулиці забрав його я. Будь інакше, Тиму одного разу підрізали б десь у такому-от потаємному місці, бо був ще той андрусь.[42] Не розбирав, чиє. Бачив – тирив. Гаразд, не подобається секретар – хай буде людина, котра виконує особливі доручення.

– Вивести мене через вікно й потай привезти сюди, «Під вошу», – особливе доручення? Ви лестите мені, пане Сілезький. – Кошовий відкусив шматок ковбаски просто з виделки, хоча поруч лежав ніж, прожував, ковтнув, додав: – Я зростаю у власних очах. Менше тижня у Львові, а вже став для багатьох дуже важливою персоною.

Густав узяв кухоль, глянув крізь нього на вогник свічки. Потримавши так, надпив, поставив, склав руки перед собою на столі.

– Познайомились. Досить пащекувати, пане Кошовий. Але повірте, вам тут ніхто й нічого не загрожує. Більше того. Зенек, котрий, окрім того, що батяр і вкрав у вас гроші, нічим не завинив. Якщо ви допоможете мені витягнути його з-за ґрат, можете надалі сміливо розраховувати на мою прихильність.

– Погоджуйтесь, пане Кошовий, – вставив Єжі Тима. – То дорого вартує.

Клим відчув у роті сигарний присмак.

Закортіло курити.

Чомусь не мав жодного сумніву: варто попросити – і сигару роздобудуть, причому найліпшого ґатунку, не дешеву.

Боковим зором зачепив – одна з повій повільно підвелася, обсмикнула спідницю й неквапом посунула через усю залу просто в їхній бік. Їй щось вигукнув один із пузанів від шинквасу. Та дівиця бровою туди не повела, рухаючись до чітко визначеної мети. На ходу гралася цигаркою, крутячи її між пальцями лівої руки.

Ще й шульга, майнуло Климові.

Далі не кваплячись із відповіддю, відпив ще пива. Підніс вертикально виделку з надкушеною ковбаскою, потримав. Підкреслено акуратно поклав її на тарілку, котру плавно відсунув від себе, і, теж примостивши руки на столі, нахилився до Густава.

– Я зараз не в тому статусі, пане Сілезький, аби відштовхувати будь-чию простягнену руку.

Повія була вже поруч,