Читати книгу - "Ми - дракони, Тала Тоцка"

Амір пив вже третю годину, а тупий пекельний біль в грудях так і не проходив. І хто його прокляв перед Небесним Богом, чому не має він права хоч на крихітний шматочок щастя, що іншим дістається з надлишком? Все відібрано у нього, і навіть Тона не хоче з ним бути через те, що є у нього законна дружина. А що Небесний Бог поєднував, не людям то розлучати.

Це ж повторювала йому і Алентайна, зарозуміло підводячи брови посеред альтанки, а він навіть очей не відкрив. Мовчки вислухав, встав і, так і не дивлячись на неї, вклонився і пішов. Він завжди був з нею ввічливий, і на подружньому ложі теж, тому що ніколи її не кохав і не покохає.

Еррегор прийшов в тронний зал, наказавши принести того міцного настою, який йому в дубових бочках привозили з Лаеля. Недарма він так прихильно ставиться до Лаеля і його короля Гастона, таке маленьке королівство, а скільки користі! Тут і старий друг прийшов підтримати, вони удвох розвернули трон Алентайни, і тепер Сардим сидів навпроти з кубком і співчутливо дивився на аміра.

Ну хоч з другом пощастило. Еррегор хотів хлюпнути собі ще вогняного настою, але побачив лише порожній бутель, але ж це вже другий.

— Зараз, Сардим, зачекай, тут має бути ще, — він перегнувся через підлокітник трону, — а коли повернувся з повним бутлем, Сардима вже не було. Замість нього на троні сиділо невідоме чудовисько з зеленуватою лускою і короткими лапами, які чудовисько притискало до грудей. Його плаский хвіст був підм'ятий під зад і служив чудовиську замість підстилки.

— Треба ж, зовсім допився, — закректав Еррегор, піднімаючи бутель і наливаючи настій в кубок, — вже й ілюзії з’являтися почали. Це ж тепер до ранку розвіюватися будуть.

Ілюзія зовсім не заважала Еррегору, а ось куди подівся старий друг, його починало цікавити все більше і більше. Може у вбиральню пішов, але як зміг проскочити так непомітно, адже він лише на мить відвернувся?

— Чого витріщився? — пробурчав амір, з шумом роблячи ковток. — Ну добре, не ображайся, що ти матеріалізувався. Погано мені, випив я багато, ось ти й примарився, буває.

Тут чудовисько хмикнуло, булькнуло і видало дивний звук, ніби хтось мукнув. А потім скосило на аміра свої глибоко посаджені очі так, що Еррегор від несподіванки поперхнувся і закашлявся. Він витер губи долонею і відставив кубок на імпровізований стіл, який вони з Сардимом спорудили з зятівського ердаманського трону. Щось у погляді чудовиська здалося аміру дивовижно знайомим, а те, що ілюзії не розмовляють, він знав абсолютно точно.

— Сардиме, невже це ти? — підозріло примружившись, запитав він у чудовиська. Ілюзія знову скосила очі і, як здалося аміру, булькнула досить приречено.

Еррегор закинув голову і зареготав. Він хапався за боки, бив ногами по ердаманському трону, втирав сльози і знову реготав. Потім ніби заспокоювався, та побачивши, як палають гнівом глибоко посаджені очі, ще сильніше заходився від реготу. Нарешті він утихомирився і, напівлежачи на троні, почав вичитувати девіна:

— А ось сам винен, старий ти дурню, це все твоє зілля, ніяк з ним не вгамуєшся. Ну навіщо тобі бути драконом, га? Та ти подивися на себе, це ж посміховисько якесь! Будь ти краще шанованим девіном, досить вже сивину ганьбити!

Тут зелене чудовисько роззявило пащеку, і з неї пішов сірий дим. Чудовисько дивилося на дим з очевидним подивом і прикрісттю.

— Стривай, ти що, ще й Вогнедишний? — здавлено прохрипів Еррегор і зареготав так, що сповз на підлогу, обхопивши голову, а сам стрясався, як в судомах.

Зелене чудовисько з гідністю сиділо на троні та помахувало пласким голим хвостом — ні шипів, ні горбів тобі, нічого на тому хвості не було. Нарешті Болігард зміг видавити з себе стогін, змішаний зі схлипом:

— Ну досить вже, Сардиме, обертайся, не барись.

Чудовисько знову жалібно замукало і махнуло хвостом, тріснувши Еррегора по потилиці. Той підвівся, вдивився в застиглу морду, і його осяяв здогад:

— Ти що, не можеш обернутися назад, пень безтямний?

Сардим нічого не відповів, лише свердлив його гнівним поглядом. У Болігарда вже боки боліли від сміху. Він спробував встати, але два бутля вогненної дубової настоянки зробили ноги зовсім неслухняними, і йому доводилося триматися руками за Вогненний трон. Добре, що Вогненний — це всього лише пишна назва.

Еррегор випростався, розкинув руки, спробував вигнутися. Але тут ноги знову підкосилися, і він плазом впав на трон, в останню мить встигнувши ухилитися і не прикластися обличчям до родового герба.

— Оце так нас розвезло з тобою, друже мій, — пробурчав він, упираючись рукою об спинку і зараз же з надією підняв голову, — а може, ти так переночуєш, Сардиме, га? Лягай прямо тут, ти ж дракон, хоч і такий потворний. Хочеш, я теж з тобою залишуся? Ну немає у мене сил на перетворення!

Але чудовисько так надулося, що здавалося, у нього зараз очі вилізуть. Еррегор махнув рукою, знову випростався і намагався зосередитися, наскільки дозволяли йому два випитих бутля. З третьої спроби вийшло, і біля трону розправив крила величезний чорний дракон. Він похитувався, намагаючись підпертися хвостом, весь час ухав і мотав головою.

Нарешті, і у Сардима вийшло, і він, важко дихаючи, звалився до ніг Еррегора.

— Сам ти дурень, Еррегоре, — просипів девін, тримаючись за горло, — бачиш, обертає моє зілля!