Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

— Складна річ подружнє життя, правда?

— Маєте рацію. Поки ще не одружився, все добре, але другого по шлюбі ранку, вже шкодуєш.

П’ята Авеню була чиста й порожня, підметена іскрястим вітром. Дерева у Медісон Сквері, якісь несподівано яскравозелені, скидалися на папороть у темній кімнаті. В готелі Бревурт заспаний француз-портьє взяв її речі. У низькій, у біле пофарбованій кімнаті соняшне світло дрімало на полинялих червоних кріслах. Еллен, немов маленька дитина, плескаючи руками, вистрибцем бігала по кімнаті. Випнувши губи й схиливши голову, розставляла на столі туалетне приладдя. Тоді, повісивши жовтого халата на спинку стільця, роздяглася. Вгледіла свій одбиток у свічаді й стала перед ним гола, поклавши руки на невеличкі, тугі, як яблука, груди.

Накинувши на себе халата, наблизилася до телефону.

— Пришліть, будь ласка, чашку шоколяду й булочок до 108 кімнати… і, якщо можна, не гаючись. — А тоді лягла у постіль. Лежала, сміючися, простягши ноги на холодному, слизькому простирадлі.

Шпильки кололи їй голову. Сівши, повиймала їх і розпустила важкі пасма волосся по плечах. Схилилася підборіддям на коліна й замислилася. Часом чула гуркіт ваговозів на вулиці. У кухні внизу почали дзвеніти посудом. Звідусіль линув стукіт і гомін — почалася денна метушня. Вона почувала себе самотньою й голодною. Ліжко було неначе пліт, а вона покинена на ньому сама, довіку самотня, пливе бурхливим океаном. За спиною їй перебігло тремтіння. Підтягла ближче коліна до підборіддя.

III. Диво дев’яти день

Сонце схиляється до Джерсі, сонце за Гобокеном.

Стукають покришки друкарських машинок, засуваються висувні конторки; ліфти підносяться вгору порожні, падають вниз повні. Відплив у нижчій частині міста, приплив до Флетбуш, Вудлавн, Дікмен Стріт, Шіпсгед, Нью-Лотс Авеню і Кенерсі.

Рожеві метелики, зелені метелики, сірі метелики. ПЕВНЕ СПРАВОЗДАННЯ БІРЖІ РОЗВ'ЯЗАНО САВРСЬКЕ ПИТАННЯ. Газети мають поміж обвислих, виснажених по конторах і крамницях облич, болять пучки, ниють ноги, плечисті чоловіки пхаються до ваґонів підземки. 8 СЕНАТОРІВ, 2 ВЕЛЕТНІ. ДІВА ЗНАЙШЛА СВОЄ ПЕРЛОВЕ НАМИСТО, ГРАБУНОК НА 800 000 ДОЛЯРІВ.

Відплив на Волл Стріт, приплив на Бронкс.

Сонце впало за Джерсі.

— До сто бісів! — вигукнув Філь Сендборн, стукнувши кулаком по столу. — Я не згодний! Моральність людини не стосується нікого. Вони мусять зважити тільки на роботу.

— Себто?

— Себто я вважаю, що Стенфорд Вайт більше зробив для Нью-Йорку, ніж хто інший. Поки його не було, ніхто навіть не знав, що є така річ, як архітектура. А оцей Тау спокійнісінько застрелив його тай пішов собі… Слово чести, якби людність цього міста могла збагнути…

— Ви, Філю, хвилюєтеся хто зна й чого, — його співбесідник вийняв сиґару з рота, одкинувся на спинку стільця й позіхнув. — До біса, мені хочеться швидше піти у відпустку. Як добре було б податися знову до Мейнських лісів.

— А адвокати євреї, а судді ірляндці… — швидко забалакав Філь.

— Та досить уже вам!

— З вас чудовий зразок громадянина, Гартлі.

Гартлі засміявся і потер лисину долонею.

— Все це чудово взимку, але влітку я не терплю цього. Хай йому дідько, адже я тільки й живу задля цієї тритижневої відпустки. Мені і за вухом не свербить, що там станеться з усіма архітектами Нью-Йорку, аби тільки не подорожчали квитки до Нью-Рочелу… Ну, ходімо їсти.

Стоячи в ліфті, Філь почав знов. — Ще один вроджений архітект, що я його знав, був старий Спекер — я працював у нього попервах, як приїхав на північ. Чудовий, старий данець. Сердега помер з пістряка два роки тому. Оце був справжній архітектор. У мене залишилося чимало його плянів тих будівель, що він називав їх «комунальними будинками…» Сімдесят п’ять поверхів, розташованих терасами, з висячими садами на кожному поверсі, з готелями, театрами, турецькими банями, басейнами для плавби, конторами, теплицями, холодильниками й базарами у тих же таки будинках.

— Він, бува, не заживав кокаїну?

— Ні, звичайно, ні.

Вони простували на схід Тридцять Четвертою вулицею, сливе порожньою під час полудневої спеки.

— До дідька! — вибух зненацька Філь Сендборн. — Дівчата у цьому місті щороку стають уродливішими.

— Вам до вподоби нова мода?

— Звичайно. Шкода тільки, що сам я не молодшаю щороку, а старішаю.

— Еге. Нам старим доводиться здобріти з того, що подивимося на них.

— Це щастя, а то нашим дружинам довелось би ходити за нами з собаками-слідовиками. Чоловіче, як я тільки згадаю про всі можливості…

Коли вони перетинали П’яту Авеню, Філь зустрівся поглядом з дівчиною в таксі. З-під чорних крис невеличкого капелюха з червоним какаду на ньому, сірі очі спалахнули чорнозеленим блиском. Він затаїв віддих. Гуркіт вулиці завмирав у далині. Вона не відводила від нього очей. Тільки два кроки й сісти поруч неї, поруч стрункої пташки на гілці. Шофер гнав, як навіжений. Її вуста тягнуться до нього, її очі мерехтять, немов упіймана сіра пташка тріпотить крильцями. — Гей, бережись! — Навальний залізний гуркіт падає на нього ззаду. П’ята Авеню закрутилася червоними, синіми й пурпуровими спіралями. — Нічого, нічого, за хвилину я підведуся сам! — Сюди, несіть сюди! Відступіться! — Верескливі голоси, сині колони полісменів. Його спина й ноги теплі й ґумові від крови. П’ята Авеню здрігається від нестерпучого болю. Невеличкий дзвоник дзвонить уже ближче. Коли його підіймають до автомобіля швидкої допомоги, П’ята Авеню скрикує, хрипить конаючи й розривається. Він витягує шию, щоб подивитися на неї, немов черепаха перекинена на спину. Чи не впіймали її в пастку мої очі? Він чує власний стогін. Вона могла б спинитися, щоб поглянути, чи не вбито мене. Бринькотливий дзвоник дзвенить тихше, тихше в ніч.

-----

Дзвінок на сполох на вулиці лунає ненастанно й сон Джіммі нанизується на нього твердими вузлами, неначе намисто на нитку. Стукіт будить його. Жахнувшися, сідає на постелі й бачить Стена Емері, що стоїть у ногах коло нього. Обличчя тому сіре від пороху, а руки засунені в кишені червонявої шкуратянки. Він сміючися, розгойдується з закаблуків на носки.

— Котра година? — Джіммі сидів на ліжку, протираючи кулаками очі. Позіхнувши повів з огидою поглядом по кімнаті, глянув на пляшкового кольору шпалери, на щілку в зеленій віконниці, що пропускала довгу цівку соняшного світла, на мармуровий камін з тарілкою, розмальованою миршавими трояндами, на благенький блакитний халат у ногах ліжка й на роздушені недокурки у пурпуровій скляній попільничці.

Обличчя Степове було червоне й брунатне й сміялося під крейдяною машкарою пороху. — Пів на дванадцяту, — мовив він.

— Припустімо, що тільки пів на сьому. Так буде добре. Але, Стене, що ти в дідька тут