Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Герострати, Емма Іванівна Андіївська 📚 - Українською

Читати книгу - "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"

410
0
30.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Герострати" автора Емма Іванівна Андіївська. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 41 42 43 ... 159
Перейти на сторінку:
людину, яка насмілюється так зо мною розмовляти. Це щось, – каже, – зовсім небувале. Ти ж знаєш, що варто мені піднести палець – і ти знищений? Проте ти мені подобаєшся. Я таких ще не зустрічав. Будьмо приятелями!

Та я все ще вагався, хоч і знав, що воно могло дуже сумно скінчитися. На мене як щось найшло. Знаєте, стою і чую, от світ тут нехай завалиться, а я не піду на жодні поступки. І уявіть собі, це моє вагання остаточно потрясло Сталіна. В його уяві настільки не вкладалося, що хтось, кого він має силу одним помахом пальця стерти з лиця землі, зовсім його не боїться, ба більше, відважується говорити йому правду в вічі, що він, абсолютний диктатор, володар шостої частини світу, повалився, як стій, переді мною на підлогу, і, валяючись і повзаючи навколо моїх ніг, благав, щоб я став його приятелем. Тут моє серце не витримало, хоч він і тиран.

– Чорт з тобою, – сказав я, – у Ціми велике серце, нехай буде по-твоєму. Гаразд, будьмо приятелями. Тільки спочатку обіцяй мені не мордувати людей (і дійсно після цього яа деякий час значно поліпшало. Люди й не знають, що то я так вплинув на Сталіна, а я не люблю хизуватися своїми чеснотами). Як тоді Сталін зрадів! Підхопився з підлоги, плеснув у долоні і велів принести вино «Чінґіс-ханка», – вино, яке вироблялося виключно для Сталіна на Кавказі, бо іншого він не пив, і ми прочаркували з ним до ранку. Я навіть зараз не пам’ятаю, як мене відвезли назад. А коли прокинувся, то побачив, що мені до готелю Сталін прислав скриньку того знаменитого вина та ще й орден Леніна, який я негайно викинув до убиральні.

– Амінь! – прокинувся раптом студент медицини, ніби повітря, яке вдихнув Ціма, переводячи нарешті дух, потрапило не в Цімині легені, а в груди студента медицини, і він ожив.

– Ой гиля, гиля, гусоньки, на став! – проспівав Козют- ко-Млодютко.

– Ні, Цімо, ні, хоч це й відсвіжений варіянт, – заїкую- чися від реготу, рвано вигукнув віольончеліст. – Цімо, ти ліпше все таки про Ґанді і як ти з ним їв устриці!

– Так, так, про устриці!

– Йолопи! – далеко, як з неба, прозвучав голос Ціми.

– Рятуйте мене! – підвівся студент медицини, і я побачив, що всі регочуть, бо в усіх відкриті роти, хоч самого реготу, мені якось не чути. У студента медицини зараз відвалиться щелепа або принаймні сприсне півголови, приготувався я і став рахувати, коли це відбудеться.

– Ніщо тебе не врятує! – ще з більшої віддалі донісся голос Ціми. – Тебе і всіх інших! Оглухи ви нещасні, де ви всі бували і що ви бачили? Ніде ви не бували і нічого не бачили!

Вам і не сняться ті бенкети, на які мене запрошували. Ніколи ви не коштували того, що я. Ніколи не припадали вам ті почесті, що мені. Я знайомий з усіма визначними людьми світу і з усіма диктаторами. Вам і не уявити, де я бував і що я робив!

Труби, вирішив я. Я справді чую труби. Це архангельські труби, подумав я, хоч голос Ціми тоненькою плівочкою, як тінева сторона звуку, ще сочився між ними. Однак де ж вони самі, спитав я себе. Я чую тільки їхні труби, а самих їх не бачу. Ага, це вони напевно дмухають там, де убивали людину на моїх очах, сам собі відповів я і встановив нагло, що, замість стелі, я бачу коло з самих облич: обличчя Ціми, студента медицини, Козютка-Млодютка, віольончеліста, мецената, пришвартовані одне до одного однаковим виразом, який мене дуже дивує, бо я звідкілясь знаю, що він там не на місці. Чого в них такі обличчя, здивувався я, і щойно тоді відчув, як Ціма силиться влити мені в рот холодну і товсту рідину.

– Пийте, пийте, – приказував Ціма, ніби його найняли в повитухи, – вам зараз полегшає. Це радикальний напій. Коли я підписав контракт будувати в Індії мости, де, до речі, і досі стоїть поставлений мені пам’ятник, цей напій рятував мене. У Джайпурі було..

Що було в Джайпурі, я так і не довідався, бо мене знудило і тільки завдяки неумотивованій і непередбаченій активності моїх ніг (я мав враження, ніби моє тіло раптом покотили по шерегові підставлених під мене у два ряди чужих ніг аж до самої убиральні) я вчасно опинився біля першої мушлі. Від того, що мій шлунок спорожнився, мені не стало легше, лише в ногах відбулася зміна. Вони зробилися трухляві: допомогові ноги, які донесли мене до убиральні, зникли, а ті, що лишилися піді мною, мої власні ноги, от-от збиралися розсипатися, аж я не наважувався ними ступати.

Коли я за деякий час повернувся до столу, студент медицини щось довго і гаряче говорив. Довго і гаряче говорили і Ціма з Козютком-Млодютком, спочатку між собою, а потім обидва проти студента медицини. Та я не встигав зосередитися На тому, що вони говорили. Мені заважала намальована голова жінки, що досі лежала на стільці, а тепер почала мелькати між товариством. Вона то визирала з-за плечей студента медицини, то з’являлася на голові в Ціми, і він робив вигляд, щ0 не помічає її, то валялася раптом поруч з кухлями, і Ґзи-Бзи замість кухля мало її не підніс до рота. Під кінець вона почала говорити ще й афоризми. Деякі з них були справді вдалі (змісту я, правда, зовсім не пригадую, однак пам’ятаю, що досить дотепні, бо я довго не міг перестати сміятися). Потім голова закотилася за спинку стільця, на якому сидів Ґзи-Бзи, і все товариство теж заговорило афоризмами. Рівночасно з афоризмами на кожному з присутніх з’явилися вінки з помідорів із крильцями, такі, як були намальовані на перегородці. Потім помідори в вінках на головах моїх приятелів почали лускатися, і з них посипалися на підлогу хмари помідорного скла. На звук битого скла в повітрі з’явився господар погребка і політав над головою віольончеліста, описуючи дуже чіткі кола. Після цього я побачив зморщені, як дві сухі риби, ноги гімназиста, що спав під столом, і ми опинилися на вулиці.

Коли на мене війнуло свіже повітря, я пригадав, що хотів ще того вечора йти на розшуки адреси, отриманої в Дома, і голосно сповістив про це товариству.

– Ми тебе самого не пустимо! – постановило товариство, і ми рушили.

Та за той короткий час, поки товариство радилося, як мені всі допоможуть, у природі сталися докорінні зміни, в наслідок чото виявилося, що пересуватися не так легко, як було спочатку.

1 ... 41 42 43 ... 159
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герострати, Емма Іванівна Андіївська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Герострати, Емма Іванівна Андіївська"