Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Товстун Чарлі позадкував, упевнений, що якби він обернувся і побіг, то дуже швидко відчув би Тигрові зуби на власній шиї. Тепер в істоті не було геть нічого людського: вона сягнула розмірів справжнього тигра. Істота була водночас всіма великими котячими, які скуштували людського м'яса і могли зламати людську шию так само легко, як коти шматують мишей. Тому Чарлі просто дивився на Тигра й задкував, і невдовзі істота пішла собі до свого мертвого дерева, розляглась на скелі і розчинилась у рваних тінях. Тепер підказати, де лежить Тигр, могло тільки посіпування його хвоста.

— Не переймайся через нього, — сказала жінка біля входу до печери.— Ходи сюди.

Товстун Чарлі ніяк не міг збагнути, була вона привабливою чи нестерпно потворною. Він підійшов.

— Він тако' прикидаєцця великим і сильним, а боїцця власної тіні. А ще більше боїцця тіні твого татка. Його щелепи слабесенькі.

У її обличчі було щось собаче. Хоча... Ні, не собаче.

— Я, наприклад, — продовжила жінка, коли він підійшов ближче,— я люблю похрустіцця кісточками. Там ховаєцця все добреньке. Там ховаєцця найсолодше м'яско, і про це не здогадуєцця ніхто, крім мене.

— Я шукаю когось, хто допоможе мені позбутися брата.

Жінка закинула голову і засміялась. Сміх нагадував гавкіт, гучний, довгий і божевільний. Тепер Товстун Чарлі впізнав її.

— Тобі не вдасцця знайти когось, хто погодицця допомогти. Кожен, хто намагався змагацця з твоїм татом, дістав на горіхи. Тигр ненавидить тебе і таких, як ти, більше, ніж будь-хто колись ненавидів будь-що, але навіть він не наважицця нічого зробити, поки твій тато десь там. Слухай. Іди далі цією стежкою. В мене між очима пророчий камінь, і я знаю все: в жодній печері не знайдецця таких, що схочуть тобі допомогти, тому іди, поки не знайдеш порожню печеру. Поговори з тим, хто там буде, біля неї. Зрозумів?

— Гадаю, так.

Вона засміялась. То був недобрий сміх.

— Не хочеш зупиницця біля мене ненадовго? У мене багато можна навчицця. Знаєш, як говорицця про гієн: нема нічо худіше, зліше і хтивіше за нас.

Товстун Чарлі похитав головою і пішов далі повз печери, які рядочком зяяли зі скелі наприкінці світу. Він минав темряву кожної з цих печер і зазирав досередини. Там були люди всіх розмірів і форм, манюнькі і величезні, чоловіки і жінки. І поки він минав, поки вони підходили до виходів із печер чи ховались у їхніх глибинах, Чарлі бачив боки і луску, роги і кігті.

Іноді він полохав їх, коли підходив, і вони ховались у глибини печер. Інші підходили ближче, дивились на нього зі злістю чи цікавістю.

Щось пролетіло в повітрі зі скель над печерою і приземлилось поруч із Товстуном Чарлі.

— Привіт,— мовило воно засапано.

— Привіт, — сказав Чарлі.

Прибулець був волохатим живчиком. Ноги і руки в істоти стирчали якось неправильно. Товстун Чарлі спробував здогадатись, що воно таке. Інші звіролюди були тваринами, але також вони були і людьми, і в цьому не було нічого дивного чи суперечливого — тваринність і людськість поєднувались, ніби смужки в зебри, утворюючи щось інакше. Новоприбулий же одночасно скидався на людину і майже-людину, і це було так химерно, що в Чарлі аж зуби звело. А потім до нього дійшло.

— Мавпа. Ти Мавпа.

— Маєш персик? Маєш манго? Маєш фігу? — затарабанив Мавпа.

— На жаль, ні.

— Дай мені щось їстивне,— продовжив Мавпа.— І я стану твоїм другом.

Пані Данвідді його про це попереджала. Нічого свого не давай. І нічого не обіцяй.

— На жаль, я нічого не можу тобі дати.

— Ти хто? Що ти взагалі таке? Ти ніби половинка чогось. Ти звідси чи звідти?

— Моїм батьком був Анансі. А я шукаю когось, хто міг би допомогти мені впоратись із братом і змусити його забратись.

— Анансі розлютиться, — зацокотів Мавпа.— Дуже-дуже погана ідея. Розлютиш Анансі, то більше ніколи не потрапиш до жодної історії.

— Анансі мертвий.

— Мертвий там, — зауважив Мавпа.— Може й так. Але чи мертвий він тут? Це зовсім інша в'язка бананів.

— Ти хочеш сказати, що він може бути тут?— Товстун Чарлі почав вдивлятись у скелю уважніше. Думка про те, що біля однієї з печер він може побачити тата з борсаліно на потилиці, який похитується в старому кріслі-гойдалці, сьорбає з бляшанки ель і прикриває позіхання рукою в канарковій рукавичці, його дуже занепокоїла.

— Хто? Де?

— Думаєш, він тут?

— Хто?

— Мій тато.

— Твій тато?

— Анансі.

Мавпа нажахано стрибнув на вершечок скелі, тоді припав до неї, швидко водячи поглядом із боку в бік, ніби виглядаючи несподіваних торнадо.

— Анансі? Він тут?

— Я саме про це в тебе й питав,— мовив Чарлі.

Мавпа раптово перекрутився, тож тепер він висів на ногах і дивився Товстуну Чарлі прямісінько в очі.

— Іноді я виходжу в той світ. Мені кажуть: мавпо, мудрий мавпо, виходь. Виходь, поїж ті персики, які у нас для тебе є. І горіхи. І хробаків. І фіги.

— Мій батько тут?— терпляче перепитав Товстун Чарлі.

— У нього нема печери. Я б знав, якби в нього була печера. Здається. А може, в нього була печера, але я про це забув. Якби ти дав мені персик, моя пам'ять запрацювала б краще.

— У мене нічого немає.

— Немає персиків?

— Боюся, взагалі нічого.

Мавпа підтягнувся до краю своєї скелі і втік.

Товстун Чарлі рушив далі кам'янистим шляхом. Сонце сідало, доки не спустилося на рівень стежки. Воно горіло насичено-помаранчевим. Старе світло падало прямісінько в ґроти, і видно було, що в кожному хтось живе. Ось, наприклад, короткозоро визирав сірошкірий Носоріг. А там, у неглибокій воді, був Крокодил зі шкірою кольору гнилої колоди та чорними, мов скло, очима.

Позаду почувся тріск каменю, що стукнув об камінь, і Чарлі рвучко обернувся. Мавпа дивився на нього, прочісуючи стежку кісточками пальців.

— У мене справді немає фруктів,— пояснив Чарлі.— Я б поділився. Чесно.

— Мені просто стало за тебе