Читати книгу - "Українське письменство"

В українській літературі О. Стороженко виступив р. 1861-го на сторінках «Основи». До того часу він видрукував тільки дві російські повісті — «Братья-близнецы» (в «Библиотеке для чтения» за р. 1857), «Сотник Петро Серп» та кілька оповідань «из крестьянского быта малороссиян». Доти це був совісний і дотепний урядовець особливих доручень при київському генерал-губернаторі та при міністрі внутрішніх справ. Пізній виступ його в літературі, як справедливо відзначає А. Шамрай, ще більше підкреслює його дилетантизм та аматорське ставлення до свого писання: «Точнісенько як Квітка, що після довгого блукання в російській літературі прибився нарешті до українського письменства, маючи за плечими 50 років».

Справді, варт приглянутись до головніших етапів Стороженкового життя, щоб відчути в ньому архаїчну постать серед літератів-основ’ян.

Походженням своїм Стороженко належить до служилого дворянства; дитячі роки проводить він у своїх благословенних Будищах, дістаючи, подібно до Квітки, так зване «домашнє виховання». Для завершення цієї нетяжкої науки, звичайної для панських дітей, що вчаться у ґувернерів, віддано його в харківський пансіон Робуша, де він пробув два роки, 1821—1823. В споминах Стороженка про Гоголя, такого ж середньомаєтного дворянина, як живий устає перед нами панський побут рідної обом Полтавщини 20-х рр. Ці роз’їзди по родинних святах, по храмах та іменинах, що розтягаються часом на кілька день; цілування рук у знайомих і незнайомих дам, у всіх підряд, від чого болить голова і людина тупіє; докладні розмови про службові успіхи дітей у війську та в канцеляріях, — літературні та художні уподобання, підказані фольклором та історією, такою ефектною в молодій уяві… «Что б вы нарисовали на этом фоне?» — питає у Стороженка Гоголь-ліцеїст, показуючи йому на лісову доріжку, затінену деревами. — «Німфу», — відповідає Стороженко. — «А я бы лешего или запорожского казака в красном жупане»…

Але в тому оточенні, серед якого виростають Гоголь і Стороженко, мистецтво ставиться невисоко, і найкращою життьовою стежкою уважається служба. Пробувши два роки в пансіоні надвірного радника Робуша, діставши якісь відомості з латинської, французької та німецької мови, математики та фізики, історії, географії та «ситуації», дворянський недоросль Олексій Петрів син Стороженко просить прийняти його «вольноопределяющимся» до Ніжинського кінно-єгерського полку 31 грудня 1824 р. Його приймають, і починається повільне підвищення з ранґу в ранґ. Р. 1828-го він уже прапорщик; р. 1829-го бере участь у турецькому поході і, перейшовши через Прут, дістає контузію під Журжею, якій, між іншим, приписував пізніше і свою сердечну хворобу, що отруїла йому берестейські роки. Р. 1831-го він бере участь у польськім поході, б’ється під Ожаровим і таким чином розпочинає свою знайомість з поляками, якою любив хвалитись по урядовецькому. «Прослужив в крае, — писав він Краєвському, рекомендуючи свій роман «Былое не минувшее», — с самого начала мятежа (1863 р.) и до окончания, я был посвящен во все таинства польской интриги и имел возможность собрать все факты, относящиеся к мятежу. Кроме того, 40 лет изучая шляхту, я, признаюсь, вызубрил польскую натуру в совершенстве»[295]. Р. 1834-го він поручник, 1838 — капітан, а р. 1846-го дістає ранґ майора. Р. 1849-го, «во время войны против мятежных венгров», переходить через кордон, але весь час зостається по цей бік Карпат у львівській та самборській околиці. Нарешті, міняє шаблю на каламар і по весні 1851-го височайшим наказом приставлений урядовцем особливих доручень до київського генерал-губернатора, знаменитого в свій час Бібікова. Через кілька років він уже на особливих дорученнях при міністерстві внутрішніх справ; йому доручають різні ревізійні та слідчі діла, «изъявляют благоволения», дають чини аж до «действительного статского советника» включно. Під час польського повстання 1863 р. він відряджений до генерал-губернатора «Північно-західного краю» і нарешті р. 1868 призначений берестейським повітовим маршалком і головою мирового з’їзду. На цій посаді він пробув до смерті, не вважаючи на безсоння та хвороби, заклопотаний рекрутчиною, роз’їздами та візитами до начальства.

В таких умовах, віддаючи художнім своїм інтересам тільки короткі відпочинки, він був дилетантом в історичних своїх заняттях, у музичних та різьбярських вправах, в літературі і в садівництві. За все брався і, видимо, ніде не порівнявся з своїм часом ні щодо методу, ні щодо техніки. В листах до В. І. Білого він розповідає, що замолоду мав «призвание к составлению описания «Последние дни Запорожской Сечи», но, служа в военной службе и не имея под рукой материалов, не в силах был осуществить своего желания». Він мав інтерес до фольклору, любив стежити, як проростає в народній уяві «насіння поезії і чар»; збирав оповідання бувалих людей про старовину, слухав оповідань запорожця Коржа, милувався історичним та побутовим анекдотом. Пишався, що історію немирівської різанини він знає з народної традиції, яка не встигла ще сильно переінакшити фактів, перейшовши тільки через двох оповідачів. Але в своєму ставленні до тих матеріалів він не додержував точності ученого дослідника, якою пишався, напр., Куліш, протиставляючи свою «Чорну раду» «Тарасові Бульбі». І той же Куліш відзначав у всіх його оповіданнях: «це є споминка про старовину», «дитячі помилки», «золото перемішане з сміттям: ні єдина річ не видержує знавецького розбору». Безперечний був його літературний хист і його дар співрозмовника[296]. Військова служба, роз’їзди, походи, слідчі обов’язки дали