Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Це моє бажання. Але ти можеш і не виконувати, — ця його дурнувата ухмилка змушує закотити очі.
— Мені потрібно десять хвилин, — вимовляю, і Роман йде до дверей.
— Чекаю у дворі, — каже хлопець і виходить з моєї кімнати.
***
В автомобілі їдемо мовчки. Роман увімкнув драйвову мелодію і б'є пальцями по керму в такт. Настрій в нього на висоті, нічого не скажеш.
Але я також не засмучена, як це не дивно. Мені подобається перебувати тут і зараз, подобається музика, і я навіть не думаю про те, куди ж мене везе Монастирський.
Цікаво, з якого моменту я почала йому довіряти?
Тим часом ми заїжджаємо в місто, Роман сповільнює хід і їде вузькими вулицями поміж старими багатоповерхівками. Не думала, що хлопець відвідує такі райони.
Розглядаю будинки навколо, і наша машина паркується біля двоповерхової, старої будівлі. Придивляюся до таблички, яка висить біля широких, бетонних сходів. Це школа.
Повертаю голову та дивлюся на Романа. Можливо, він просто заблукав… Але ні. Хлопець усміхається, виходить з автомобіля й відчиняє для мене дверцята.
— Ну ж бо, — усміхається хлопець.
— Що ми тут робимо? — питаю, вилізаючи з салону.
— Хочу показати тобі іншого Монастирського, — вимовляє Роман, дивлячись мені в очі, і простягає руку.
Нічого не розумію. Вкладаю пальці в його долоню і крокую за хлопцем до будівлі.
“Сьогодні ж вихідний, хіба школа працює?”, — думаю про себе.
Але ми не йдемо до вхідних дверей. Роман проводить мене повз передній вхід, вузькою, асфальтованою доріжкою, і я бачу позаду невелику будову. І ми йдемо саме до неї.
Зупиняємося перед високими, дерев'яними дверима, і бачу великий залізний замок. Але Монастирський і тут мене дивує. Він витягує з куртки ключі, якими відчиняє двері.
— Проходь, — пропускає мене всередину.
Не знаю, що я очікувала побачити всередині, але переді мною невеликий спортзал. Простий ремонт, пофарбовані, довгі лавки під стінами, біля високих товстих вікон кілька м'яких матів та м'ячі, а посередині — розмітка баскетбольного поля, високо у стіну навпроти вмонтований кошик.
Що ми тут робимо? Не розумію.
— Тут я почав грати в баскетбол, — каже Роман за спиною і проходить вперед, зупиняючись посеред зали.
Я думала, що хлопець, у якого купа грошей, займався спортом, щонайменше, у дорогій секції, куди його возив водій.
Передивилась американських фільмів?
Мабуть...
Але Монастирський у своїх фірмових речах аж ніяк не вписується в цей старенький спортзальчик.
— Але я думала… — розглядаю хлопця, який знімає свою теплу куртку та підіймає в руки баскетбольний м'яч.
— Я так і зрозумів. Ти думала, що я мажор, якому татко купує все, що тільки можливо, — усміхається Роман.
— Не так, але...
— Я мав змогу ходити в дорогу секцію. Але там з колективом не склалося.
— Твій характер важко витримати, — кажу єхидно і бачу, як вигинається брова хлопця.
— Пограєш зі мною? — питає Монастирський, відбиваючи м'яч об підлогу.
— Баскетбол і я.... Ні, ні, — роблю два кроки назад, сміючись.
Спорт — точно не моє. Особливо ігри з м'ячем. Ще зі школи пам'ятаю, як мені зацідили в ніс у футболі. Тоді я грала в команді вперше і востаннє.
— Та годі тобі. Я прекрасний тренер. Іди сюди, — вимовляє, усміхаючись, Роман і стає в центр зали.
Хитаю головою, але хлопець не здається. Він дивиться на мене з такою впевненістю, що я здаюсь.
Розстібаю курточку та залишаю її на лавці.
Підходжу, і Роман ставить мене перед собою. Дає в руки м'яч і тримає одну мою руку в області ліктя, а іншою торкається талії.
Де там те кільце? Та хто його знає. Важке дихання Монастирського позаду займає всі мої думки. А його гаряче тіло, яке притискається до моєї спини, змушує серце битися швидше.
— Дивишся на кошик, опускаєш лікті… — тихо вимовляє Роман біля мого вуха, ніжно погладжуючи мою руку. — Робиш глибокий вдих… — його рука переміщається на мій живіт — і ноги стають ватяними, а в трусиках — жар.
— Тепер повільно підіймаєш руки, погляд на кошику, коліна зігнуті, його нога торкається мого стегна, і я виконую команду.
Намагаюся не зводити очей з кільця на стіні, але думки взагалі не про гру зараз.
— Я тебе відпускаю. Стаєш на рівні ноги, випрямляєш руки — і кидок.
Відчуваю, як Роман робить крок назад, і повторюю все, що він сказав. Кидаю та бачу, як м'яч летить і влучає прямо в кошик.
Невже? Навіть тверезію.
— От бачиш... Я ж казав, що хороший тренер, — каже Монастирський, наближаючись до мене.
Усміхаюся йому та хочу щось сказати, але хлопець притискає мене до себе та цілує, не даючи змоги відійти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поцілунок під забороною, Ясміна Лав», після закриття браузера.