Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

— Звідки тоді квіти? — не вгавала Стелла. Краще б вона промовчала. Я не хочу знати.

Кітті засміялась і закружляла в чергу по їжу. Нам залишилося тільки гадати.

Стелла прокашлялась і вискалила зуби.

—Хіба я не попереджала тебе першого дня?

Я зірвалася на ноги й кинулася геть.

— Енн, — гукнула Стелла. — Почекай. Я нічого такого не мала на увазі. Вертайся.

Я мчала стежкою до казарми, і в голові пролітало кілька останніх тижнів. Згадувала, як жвавішала Кітті, зустрічаючи Вестрі, і як вона віддалилася від мене. Вона не байдужа до нього. Це ясно, як божий день.

І тут я заклякла. Можливо, він теж відчуває щось до неї? Будь-якому чоловікові на нашому з Кітті шляху — за винятком Джерарда — вона подобалася більше, ніж я. Її першу запрошували танцювати. Її кликали на випускний аж п’ять кавалерів, а мене — один. Я гарячково перестрибувала з думки на думку. Лист. О боже! Вестрі геть не хвилювався, що хтось забрав його. Можливо, він розіграв крадіжку, щоб уникнути моїх зізнань і надій на майбутнє разом?

Я копнула камінець і похитала головою, відганяючи причепливі думки. Ні, зараз не час про таке думати. Завтра нас чекає розлука. Залишилося кілька годин разом. Немає часу на цю маячню.

* * *

— От і все, — зітхнула Кітті наступного ранку, застебнувши блискавку на саквояжі. Він здавався геть маленьким порівняно з напханим одягом клунком, який я притягла в кімнату десять місяців тому. Кітті теж залишила частинку себе на острові.

—За годину мій літак, — сухо сказала вона, її очі метнулися за вікно й стали блукати зеленим пагорбом навпроти. Кітті часто туди дивилася. Що вона шукала?—Завтра ми з медсестрою Гільдебренд приєднаємося до ескадрильї, що прямує до Франції. А тоді...

Її голос урвався. Кітті у Франції. Сама-самісінька. Думка про це нестерпно пекла, як колись думка відпустити її сюди, на острів у Тихому океані. Байдуже, що вона відчувала до Вестрі. Глибоко під болючими шрамами, які Кітті перетворила на непроникний обладунок, ховалася моя найкраща подруга. Та цього разу я не поїду з нею.

— О Кітті! — зітхнула я. Якби лиш я могла пробитися крізь той обладунок. — Чому для нас усе так обернулося?

Кітті знизала плечима, узяла саквояж і зміряла мене довгим поглядом.

— Мабуть, це острів, — зрештою видушила із себе вона.

— Ні, Кітті, це не так. — Мій голос переповнила паніка. Паніка, тому що наша дружба добігала кінця, а з нею ішла ціла епоха. Як подруга я помилялася. Можна було проводити з Кітті більше часу. Краще підтримувати її в останні тижні вагітності — хоча я дуже старалася. І найголовніше—варто було розповісти правду про бунгало й усе інше. Я поклялася не мати таємниць, але впустила їх у нашу дружбу. І секрети розділили нас. — Кітті, я не змінилася. Я колишня добра Енн. І закладаюся, що глибоко в душі ти теж та сама Кітті. Я тільки хочу, щоб ми й далі залишалися Енн і Кітті.

Я перехопила її погляд, але не впізнавала очі. Стомлені, нечулі, старечі.

— Я теж хочу, — тихо мовила Кітті й відвернулася. — Одначе це неможливо. — Усередині все похололо. На очі набігли сльози й стікали щоками. — Прощавай, Енн, — сказала Кітті, не озираючись.

Діловим тоном, яким багато років говорила до домашньої обслуги чи продавців у магазині. Хотілося закричати: «Кітті, припини! Цей фарс зайшов надто далеко!» Та я стояла, прибита шоком і жалем, не здатна вимовити жодного слова.

—Усього найкращого тобі. Хай щастить, — додала вона.

Двері за нею зачинились. У кімнаті важко пульсувала тиша. Я впала на підлогу та зайшлася плачем. Здавалося, це тривало кілька годин. Яке право вона має отак іти, заявивши, що нашій дружбі кінець ? Як може так бездушно поводитися ?

Об одинадцятій задзвенів годинник. Я понад силу підвелася, віддираючи безсиле тіло від підлоги. Я обіцяла Вестрі попрощатися на аеродромі. Його літак вирушає за пів години, одразу після мого.

Поставивши валізу біля дверей, я глипнула в дзеркало. Очі розчервонілись і підпухли. Я сама себе не впізнала.

* * *

На мить я злякалася, що не знайду його серед розбурханого натовпу солдатів. Вони розпливались у величезну пляму кольору хакі. Дехто залишається на острові, але більшість разом з Вестрі вирушає далі. У Францію. Велику Британію. І лише кілька щасливців — додому.

Примружившись, я шукала його обличчя, і нарешті ми побачили одне одного.

Гучномовці веліли медсестрам зійти на облавок літака, але я проігнорувала їх і, покинувши валізу на Стеллу та Ліз, побігла до Вестрі. Він підхопив мене й поцілував.

— Не плач, кохана. — Він витер сльозу на моїй щоці. — Ми не прощаємося.

—Прощаємося. — Я гладила його виголене обличчя. — Ми не знаємо, що трапиться далі.

Це стосувалося не тільки його, а й мене.

Вестрі кивнув, дістав з наплічника букетик жовтого гібіскусу та простягнув мені. Гілочки зв’язувала біла стрічка. Кітті.

— Ці квіти, — затнулась я. — Ти вчора подарував такий букет Кітті?

Вестрі розгублено глянув на мене, а потім кивнув.

—Ну, так. Я просто...

Гучномовці знову ожили, тепер наказ стосувався солдатів.

—Вестрі, — мене охоплювала паніка, — ти не хочеш мені нічого пояснити? Про Кітті.

Він на мить опустив погляд, а тоді подивився мені просто в очі.

—Та це дурниця. Вибач, що одразу не розповів. Кілька тижнів тому зустрів Кітті на пляжі. Вона плакала. Я ішов у бунгало й покликав її із собою.

Я почервоніла. Вестрі привів її в наше бунгало, і вони були там удвох? Не можу повірити.

—Чому ти не сказав мені? Чому вона промовчала?

—Вибач, Енн. Мені здалося, що то пусте.

Я зиркнула на літак, який забере мене додому. Коло нього стояла Стелла й махала руками:

—Енн! Пора летіти!

Я востаннє глянула на Вестрі. Вітер скуйовдив його волосся. Страшно закортіло розчесати світлі пасма пальцями, як я безліч разів чинила в бунгало, вдихнути запах його тіла й розчинитися в ньому. Та щось зупинило мене.

— Бувай, — прошепотіла на вухо, востаннє притулившись щокою до його щоки. Стиснувши долоню Вестрі, я повернула йому букет і побігла до літака.

— Енн, зачекай! — гукнув він. — Зачекай, що з картиною? Ти забрала її?

Я заклякла на місці.

—«Забрала»? Я гадала, ти її забереш.

Вестрі схопився за голову.