Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

—Стелло, — розпачливо гукнула я. Вона стояла біля трапа. — Будь ласка, скажи пілоту, що мені треба п’ятнадцять хвилин. Я забула на базі одну річ. Клянусь, я швидко.

Проте з кабіни виглянув невблаганний пілот:

—Даруйте, мем, але ми вже злітаємо. Негайно зійдіть на борт.

Ноги наче налилися свинцем, коли я підіймалася трапом. Крізь відчинені двері я востаннє зустрілась очима з Вестрі. Слова розчинялися в несамовитому реві двигуна, але можна було читати по губах.

—Пробач, мені дуже шкода, — казав він. — Я повернуся. Не хвилюйся, Енн. Я...

Тут двері зачинили, і речення залишилося незакінченим. «Та вже байдуже», — подумала я, витираючи сльози. Усе скінчилося. Магія, яку ми віднайшли в бунгало, зникла. Літак набирав швидкість і висоту, чари розвіювались. Острів меншав і меншав, доки не перетворився на малесеньку точку на карті. Точку, у якій ми стільки всього пережили та стільки залишили.

—Сумуватимеш за островом? — нахилилася до мене Стелла.

—Так. — І це була щира правда.

—А не хочеш колись повернутися? — делікатно запитала вона. — Ми з Віллом думаємо, що навідаємося, коли скінчиться війна.

Не зводячи очей із зеленої цяточки серед бірюзового океану, я впевнено відказала:

—Ні. Я не повернусь.

Я стиснула в руці медальйон, рада, що всередині заховано крихітний шматочок бунгало. З ним я завжди зможу опинитися тут бодай подумки.

Розділ 13

— Ми сумували, доню, — сказав тато, коли я сіла в авто. На щастя, Максін не приїхала мене зустрічати. Я мала кілька місяців, щоб перетравити їхній роман. Ту правду, яка розкрилась і зруйнувала мою сім’ю. Проте я досі не розуміла, як це можливо.

Спина провалилася в м’яку шкіру «б’юїка». Тато завів авто й узявся здавати назад. Більше ніяких «джипів», ґрунтівок і вибоїн.

—Добре бути вдома, — мовила я, глибоко вдихаючи прохолодне повітря Сіетла. Дорога назад була просто жахлива: кілька перельотів і чотири дні морем. Я мала час подумати, знайти відповіді на запитання, від яких лихоманило мозок. Але йдучи трапом у Сіетлі, досі тремтіла від невизначеності.

—Джерард повернувся, — насторожено мовив тато, ніби промацуючи ґрунт.

Я поглянула на свої руки. Руки, які торкалися Вестрі й досі любили його. Руки зрадниці.

— Він хоче зі мною побачитися? — запитала я.

—Звісно, люба. Але насправді питання в тому, чи ти хочеш із ним зустрітися.

Тато бачив мене наскрізь. Він завжди це вмів.

— Не знаю, тату, — раптом з грудей вихопилося схлипування. — Я вже не знаю, чого хочу.

— Іди до мене, доню. — Я підсунулася ближче, і тато обійняв мене однією рукою, наче кажучи, що все буде гаразд. Якби тільки я могла в це повірити.

* * *

Здавалося, ані час, ані війна не владні над Віндермером. Ми проїжджали знайомі маєтки, але я розуміла, що зовнішність оманлива. Ось будинок Ларсонів з підстриженим газоном, вишуканим садом з італійськими урнами, фонтаном з янголом перед парадним входом. Утім кожен камінь і кожна оздоба просякли горем. Двійнята не повернуться додому. Террі загинув у бою під Марселем, Ларрі — через два дні в збитому літаку. Він летів утішити матір.

Будинок Годфрі також не змінився, але й тут за воротами причаїлась історія. Я затамувала подих, пригадуючи заручини, обличчя Кітті й великі плани на майбутнє, які ми з нею будували, сидячи на бордюрі. Чи поїхали б ми на острів, якби знали, як воно все обернеться?

Спогади кололи в самісіньке серце, і я поспішно відвела погляд.

—Джерард приїхав додому в п’ятницю, — озвався тато. — Дістав звільнення трохи швидше за станом здоров’я.

—Станом здоров’я? — заклякла я.

—Так, його поранили. Куля пройшла через плече. Можливо, ліва рука вже ніколи не буде повноцінно рухатись, але в часи війни це не трагедія.

Мене накрило хвилею емоцій. Тато мав рацію. Хлопців важко калічили та вбивали. Порівняно з ними Джерард легко відбувся, та на душі все одно стало сумно й важко.

— Не плач, доню, — мовив тато й погладив мене по голові. — З ним усе буде добре.

—Я розумію. Усе гаразд. Я просто...

—Знаю, це важко прийняти.

—Ця війна, — мовила я крізь сльози, — змінила всіх і все.

—Так, — понуро погодився тато. Ми під’їжджали до нашого будинку. Він зовсім не змінився за час моєї відсутності. Але це також ілюзія. І я розуміла, що вже ніколи не поверну все, як було.

* * *

Хтось тихо постукав у двері. Де я? Я підвелася з подушки й роззирнулася. Старий мереживний тюль. Велике м’яке ліжко. Так, я вдома. Але котра година? Який день? За вікном було темно, тож ніч. Скільки часу я спала? По даху тарабанив дощ. Я заплющила очі, згадуючи тропічну зливу, у якій ми з Вестрі купалися посеред пляжу. Знову відчувала його обійми й запах мила на шкірі. А тоді закліпала очима. Невже це тільки сон?

Я щільніше загорнулася в ковдру й не зважала на стукіт, який повторився. Тепер трохи гучніше. Я не готова бачити Максін. Ще ні. Іди геть. Будь ласка, іди геть. Залиш мене наодинці зі спогадами.

За кілька секунд із-під дерев’яних дверей у кімнату просунули записку. Я намагалася злегковажити її, але здавалося, що папір пульсує, спалахує крізь сутінки кімнати й магнітом притягує очі. Зрештою я вибралася з-під ковдри, опустила ноги на підлогу та взяла його.

Глибоко вдихнувши, я прочитала знайомий почерк на квадратному бежевому аркуші.

Люба Антуанетт!

Я знаю, що вам болить. Мені також. Будь ласка, можна вас заспокоїти?

Максін

Пальці торкнулися холодної клямки й повільно повернули її. Прочинивши двері, я побачила в коридорі Максін. Волосся зібране у звичний пучок. Ретельно випрасуваний фартух оперізує стрункий стан. Вона тримала тацю із сендвічами. Рожева троянда в скляній вазочці. Клубочки пари над світлим горням. Я вдихнула запах «Ерл Ґрею», відпустила клямку та скрикнула:

— Максін!

Вона поставила тацю на столик та обійняла мене. Сльози бризнули з очей, наче з вулкана: спершу кілька бризок, а потім нескінченний потік. Вони несамовито струменіли з мого серця, з моєї душі, і здавалося, що це ніколи не припиниться.

—Поплачте,