Читати книгу - "Провісниця, Кетрін Огневич"

Після того, як Ліара пішла, я дістала книжку з історії Лліріана, і влаштувалася на ліжку якомога зручніше. Минулого разу я зупинилася на розділі, в якому описували різні раси істот, що населяли Лліріан. Як виявилося, місто було сповнене магів, відьом та інших істот. Загалом, досить різноманітна компашка тут зібралася...

— Ти одна? — лунає поруч голос Фабіана, від чого книга випадає з моїх рук.

— Дідько! Ти коли-небудь перестанеш так робити чи ні? Це ж капець як лякає до чортиків, Фабіане! — обурююся я у відповідь, проігнорувавши його запитання.

— Вибач... Все не звикну до думки, що тебе досі це лякає. Прошу, скажи, ти одна чи тут ще Ліара?

— Одна! — кажу я у відповідь, абсолютно не розуміючи, чому він запитує мене про це.

— Що ж, це добре. Знаю, моє прохання здасться тобі дивним, але... Кессі, мені потрібно, щоб ти зібрала швиденько якісь речі.

— Навіщо?

— Я пізніше тобі все поясню. Зараз немає часу для обговорень. Просто зроби те, про що я прошу. Гаразд?

— Я так нічого і не зрозуміла, але гаразд, — пробурмотіла я у відповідь, і, вставши з ліжка, попрямувала в бік шафи. Діставши звідти рюкзак, я швиденько закинула туди светр, сорочку, джинси і білизну. Напевно, цього буде достатньо... Хоча, якщо подумати, я й гадки не маю, куди ми вирушаємо, і як довго нас не буде.

— Готова?

— Майже! — кажу я, зачиняючи дверцята шафи, а потім хапаю книжку з історії і кидаю її в рюкзак, не звертаючи уваги на здивований погляд хлопця.

— Так, тепер підійди до мене, і обійми.

— Це ще навіщо? — запитую я, дивуючись цьому дивному проханню. Фабіан важко зітхає, і простягає руку.

— Просто довірся мені, Кессі. Потім зрозумієш, чому я попросив тебе це зробити...

— Гаразд, містере, повірю тобі на слово! — Я роблю крок, і боязко обіймаю його, на що у відповідь його сильні руки обвиваються навколо мене і з силою притискають до себе.

Воу, занадто близько!

Краєм ока помічаю, як навколо нас з'являється яскраво-фіолетове сяйво, і я одразу ж заплющую очі від незнання, чого чекати далі.

Боже, сподіваюся, я щойно не підписалася на викрадення чи щось на кшталт того?

— Можеш розплющувати очі, — за мить чую я задоволений голос хлопця, і щойно набираюся сміливості зробити це, то насамперед помічаю, що перед очима все пливе.

— Ой... А це нормально, що все таке каламутне? — сяк-так вдається пробурмотіти мені у відповідь, і відчуваю, як мене злегка похитує, варто зробити крок назад. Фабіан тут же бере мене на руки, і кудись іде.

— Мабуть, це через використання портальної магії. Голова паморочиться?

— Трохи... — Він укладає мене на щось м'яке, а потім іде, щоб повернутися за кілька секунд і дати мені склянку води.

— Вибач. Це все наслідки переміщення - у багатьох уперше таке буває. Полеж трохи, і тобі стане краще.

— Дякую, — кажу я, забираючи склянку з водою, і потім роблю кілька ковтків. Фабіан тут же забирає порожню склянку, і бере мене за руку. — Ти скажеш, чому нам довелося піти в такому поспіху? І де ми? Що це за місце?

— Кессі, я зробив це з найкращих спонукань, присягаюся. Щойно до мене прийшов Азгір і розповів про своє видіння, і...

— Видіння? Про мене?

— Так. Днями має відбутися дуже важлива зустріч, на якій будуть присутні представники різних кланів істот. І серед них був вампір, який викрав тебе, і...

— Той козел?

— Так. І Азгір побачив ще одну спробу твого викрадення. Тому я вирішив, що буде краще, якщо тебе на час цієї зустрічі не буде в палаці. Заради твоєї безпеки.

— Навіть не знаю, що сказати... Дякую, звісно, Фабіане. Це... Це дуже мило з твого боку. Можливо, це навіть і на краще.

— Я теж так вважаю.

— І... е... скільки ми тут пробудемо?

— Кілька днів, — відповідає Фабіан, і я одразу ж замислююся про те, що ми будемо тут робити. До того ж, думка про те, що ми будемо тут весь цей час удвох, трохи бентежила мене. А з іншого боку, це було б чудовою можливістю пізнати його краще.

— Що ж, гадаю, ми... е... добре проведемо час...

Боже, що за нісенітниці я несу?

Напевно тепер хлопець подумає, що я хотіла б розвивати й далі якимось чином наші стосунки. Хоча, мушу визнати, це найдивніші стосунки, які коли-небудь у мене були. Зазвичай це була пара побачень, кілька проведених разом ночей і все. А ось Фабіан вразив мене своєю галантністю... Він виявляв знаки уваги, дарував мені квіти, а ми навіть ще жодного разу не цілувалися. 

— Вважаю, що так і буде. Полеж поки що, а я створю кілька захисних заклинань на випадок, якщо хтось буде нас шукати... — З цими словами Фабіан залишає ніжний поцілунок на моїй долонці, а потім встає і прямує до вікна. Я спостерігаю за тим, як він творить магію, і не можу відвести погляду від яскраво-фіолетового світла, що виходить із його рук. Щойно він обертається, то я помічаю посмішку на його губах.

Магія - це диво. Певно, я ніколи не зможу до цього звикнути й буду дивуватися тому, що бачу, хай би як смішно це не виглядало з боку інших...

***
Щойно Фабіан закінчує із заклинаннями, то одразу звертає свою увагу на дівчину, що лежить на дивані. Вона все ще виглядає трохи блідою, і хлопець частково почувається винним через це.
Він повинен був попередити її ще до того, як переніс нас сюди. А що він зробив натомість? Нічого. Просто роздавав накази, що їй потрібно зробити і все - типова поведінка принца. Про що вона, звичайно ж, абсолютно не здогадується...

— Що будемо робити? — запитує Кессі, несміливо посміхаючись, і Фабіан розуміє, що в такий спосіб вона намагається відволікти хлопця.

— Можемо перекусити, якщо ти не встигла поснідати.

— Було б непогано. А тут є щось із продуктів?

— Тобі не варто про це турбуватися. Ходімо, дещо покажу тобі... — Фабіан подає їй руку і допомагає встати з дивана. Вона все ще злегка похитується, тому він обіймає її за талію. Дивно, але Кессі навіть не заперечує, а лише посміхається на знак подяки.