Читати книгу - "Мистецтво сновидінь"

Потім моє усвідомлення перетекло до мого інертного заснулого тіла, і я прокинувся з такою силою, що знадобилося понад півгодини, аби заспокоїти себе. Серце билося майже хаотично. Мене тіпало, і деякі м’язи в ногах безконтрольно скорочувалися. Моє тіло зазнало такої різкої втрати тепла, що довелося підвищувати температуру ковдрами й пляшками гарячої води.

Звісно, я поїхав до Мексики, щоб спитати поради дона Хуана про відчуття паралічу й про те, що я дійсно був одягнений у рвану футболку, отож справді бачив себе заснулим. До того ж я смертельно боявся переохолодження. Він не мав охоти обговорювати моє ускладнення. Усе, що я дістав від нього, це їдку ремарку.

— Любиш ти драматизувати, — відрізав він. — Звісно, ти справді бачив себе заснулим. Проблема в тому, що ти рознервувався, бо твоє енергетичне тіло ніколи свідомо не збиралося докупи. Якщо колись знову занервуєш чи змерзнеш, тримайся за свій член. Це вмить відновить температуру твого тіла без жодного шуму.

Я був трохи ображений його грубістю. Однак порада виявилась ефективною. Наступного разу, коли перелякався, я розслабився й за кілька хвилин повернувся до норми, зробивши так, як він порадив. У такий спосіб я виявив, що якщо не метушитись і тримати роздратування під контролем, то паніки не буде. Панування над собою не допомагало мені ворухнутися, але безумовно давало глибоке відчуття миру й спокою.

Після місяців невдалих спроб зрушити з місця я вкотре спитав думки дона Хуана — тепер уже не так задля поради, а тільки тому, що хотів визнати себе переможеним. Я впритул підійшов до нездоланного бар’єра і був беззаперечно впевнений, що програв.

— Сновидці повинні мати уяву, — зловтішно посміхнувся дон Хуан. — Тобі ж уяви бракує. Я не попередив тебе, що треба вдатися до уяви, аби зрушити тіло — хотів дізнатися, чи зможеш ти розгадати загадку самотужки. Ти не зміг, і твої друзі тобі теж не допомогли.

У минулому мені кортіло завзято захищатися щоразу, як він дорікав мені за брак уяви. Я гадав, що маю уяву, але з таким учителем, як дон Хуан, затямив на гіркому досвіді, що це не так. Не збираючись гаяти енергію на марний самозахист, я натомість спитав його:

— Про яку загадку ви кажете, доне Хуане?

— Загадку того, як неможливо й водночас легко пересувати енергетичне тіло. Ти намагаєшся рухати ним, як у повсякденному світі. Ми витрачаємо стільки часу й зусиль, навчаючись ходити, що віримо, ніби наші енергетичні тіла повинні ходити теж. Немає жодних причин, чому вони мають це робити, окрім того, що ходіння — перше, що спадає нам на думку.

Я дивувався простоті цієї розгадки. Я миттєво збагнув, що дон Хуан має рацію: я знову застряг на рівні інтерпретації. Він казав, що я маю зрушити з місця, досягнувши третьої брами сновидінь, а для мене зрушити з місця означало піти. Я сказав йому, що зрозумів його точку зору.

— Це не моя точка зору, — відрізав він. — Це точка зору магів. Вони стверджують, що перед третьою брамою все енергетичне тіло здатне рухатися, як рухається енергія — швидко й прямо. Твоє енергетичне тіло точно знає, як пересуватися. Воно може рухатись так, як рухається у світі неорганічних істот.

— І це підводить нас до наступного питання, — з замисленим виглядом додав дон Хуан. — Чому твої неорганічні друзі тобі не допомогли?

— Чому ви називаєте їх моїми друзями, доне Хуане?

— Вони як типові друзі: не надто турботливі чи добрі до нас, але й не злі. Друзі, які просто чекають, доки ми обернемося до них спинами, щоб встромити в неї ножа.

Я цілком зрозумів його й погодився на сто відсотків.

— Що змушує мене вирушати туди? Схильність до самогубства? — спитав я його радше риторично.

— Ти не маєш схильності до самогубства, — відповів він. — А маєш цілковиту невіру в те, що був при смерті. Оскільки ти не відчував фізичного болю, то й не можеш переконати себе до кінця, що був у смертельній небезпеці.

Його аргумент був цілком резонним, от тільки я вірив, що після сутички з неорганічними істотами моїм життям керував глибокий незнайомий страх. Дон Хуан мовчки слухав, як я описую йому свої складнощі. Я не міг відкинути чи пояснити свій поштовх вирушати до світу неорганічних істот, попри все, що про нього знав.

— На мене находить безумство, — сказав я. — Те, що я роблю, не має сенсу.

— Це має сенс. Неорганічні істоти досі намагаються вивудити тебе, як рибку, що впіймалася на гачок, — сказав він. — Час від часу підкидають тобі дешеву приманку, щоб не зірвався. Посилати тобі сни з періодичністю в чотири дні без затримок — це і є дешева приманка. Але вони не навчили тебе, як пересувати своє енергетичне тіло.

— Чому ви гадаєте, що не навчили?

— Бо коли твоє енергетичне тіло зуміє рухатися саме собою, ти опинишся глибоко за межами їхньої досяжності. З мого боку передчасним було вірити, що ти від них звільнився. Ти відносно вільний, але не цілком. Вони досі претендують на твоє усвідомлення.

Я відчув холодок уздовж хребта. Він зачепив мене за живе.

— Скажіть мені, що робити, доне Хуане, і я це зроблю, — пообіцяв я.

— Бути бездоганним. Я казав тобі це десятки разів. Бути бездоганним означає поставити на кін своє життя як запоруку власних рішень, а потім зробити все можливе і неможливе, аби ці рішення втілити. Коли нічого не вирішуєш, ти просто граєш своїм життям у рулетку, як випаде.

Дон Хуан завершив нашу розмову, закликавши мене поміркувати над тим, що він сказав.

За першої ж нагоди я спробував перевірити припущення дона Хуана щодо руху мого енергетичного тіла. Впіймавши себе на тому, що дивлюся на своє заснуле тіло, я не намагався підійти до нього — натомість просто наказав собі переміститися ближче до ліжка. І за мить я майже торкався свого тіла. Бачив своє обличчя. Я буквально міг розгледіти кожну пору на своїй шкірі. Не скажу, що побачене мені сподобалося. Вигляд мого власного тіла був надто детальний, щоб викликати естетичне задоволення. А тоді щось увірвалося до