Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"

“Інтерсіті” мчав Кіру до Харкова. Вона з усих сил намагалася зосередитися на фільмі, який дивилася з планшета, але неприємне відчуття, що її хтось розглядає, не давало їй це зробити.  Чоловік у військовій формі, який сидів навпроти неї, вже півгодини не зводив з Кіри своїх пронизливих волошкових очей.

На вигляд йому було років п'ятдесят, сиве, коротко стрижене волосся, високий на зріст, кремезної статури, але не товстий. Кілька шрамів на обличчі, а особливо той, що перетинав перенісся, робили його схожим на гладіатора. 

Спершу Кіра не звертала на це розглядання жодної уваги, бо звикла до захоплених чоловічих поглядів, і це їй навіть подобалося, але зараз вона була вже не на жарт роздратована – надто довго й нахабно цей тип її роздивлявся. Нарешті Кіра не витримала, і з неприхованою злістю звернулася до військового:

– Пане генерале, – вона не знала, як визначити військове звання, але вирішила, що нічого образливого в званні генерал немає,– Скажіть, будь ласка, якщо я раптом пересяду на інше місце, ви ж не будете заперечувати й переслідувати мене?

Військовий зашарівся і розгублено закліпав очима:

– Перепрошую, я розумію, що не мав на вас витріщатися. Але нічого не міг зробити із собою… Не в тому сенсі, що я себе не контролюю, ні… Та якщо я пояснюватиму вам, ви мені навряд чи повірите… Я виглядатиму як старий нікчемний залицяльник. Краще я вам одразу покажу одне фото… зачекайте…

Він вихопив із своєї кишені смартфон і кілька секунд гарячково щось шукав, а потям простягнув його Кірі:

– Ось… дивіться…

Кіра взяла з його руки, яка помітно тремтіла, смартфон. Вона блискавично кинула оком на вояка – на п’яницю геть не схожий, перегару теж не чутно… Кіра швидко глянула на екран:

– Що за…– вирвалося в неї.

Кіра відкинулася на спинку крісла, пильно вдивляючись в зображення – з фотографії дивилася на неї вона сама, тільки на років шість молодше. На Кірі чомусь була військова форма з шевронами ЗСУ… І тільки придивившись дуже пильно у вираз очей і окремі риси обличчя Кіра зрозуміла, що це все ж таки не вона… Кіра з полегшенням зітхнула повертаючи вояку його телефон:

– Я вас розумію, генерале, але на фото – не я. Дуже схожа жінка, але не я. Не проймайтеся – на вашому місці будь хто обізнався б, і тому я на вас більше не сержуся.

Військовий гірко посміхнувся:

– Я знаю, що ви – це не вона. Бо вона загинула кілька років тому… 

Кіра з недовірою подивилася на нього – вона знов починала відчувати роздратування:

– А якщо знали, то мабуть вирішили, що вона воскресла, і тому так мене роздивлялися?

Генерал сумно покачав головою.

– Ні. На жаль я надто добре усвідомлюю, що моя дружина не може воскреснути. Але я досі сумую за нею, і ви дали мені можливість на якийсь час зануритися у ілюзію, буцім вона жива і сидить поруч… Пробачте. Мені важко пояснити вам це. А вам мабуть важко мене зрозуміти… Принаймні я дуже не хочу, щоб ви на мене сердилися чи ображалися. 

Кірино серце стислося – їй раптом стало дуже жалко цього могутнього чоловіка. Кірі захотілося розрадити його, принаймні  дати йому виговоритися, вислухати, поспівчувати. 

– Мені дуже шкода, що ваша дружина загинула. Може ви розкажете мені, як це сталося?
– Тільки якщо вам це дійсно цікаво, і ви не збираєтеся стати моїм психоаналітиком.

Кіра уважно подивилася на вояка “А він зовсім не простий” – подумала вона:

– Так. Цікаво. Якщо хочете знати, я навіть вважаю, що наша зустріч сталася не випадково – такі речі просто так не стаються. А ви так не вважаєте?

– Я про це думав весь той час, що дивився на вас, і дійшов того ж висновку. До речі, мене звати Віктор Іванович. А вас?

– Кіра Леонідівна. Можно просто Кіра. А яке у вас звання?

– Генерал… ви ж наче так мене й називали?

– То я випадково. Насправді геть не розбираюся у військових знаках розрізнення. І давайте на ти. Не проти?

– Не проти.

– Отже?

Генерал зітхнув – було видно, що він ще сумнівається, чи варто розповідати Кірі свою історію, але все ж таки почав:

– Ми з дружиною обоє служили у військовій логістиці. Нам було вже за сорок, і мені тоді ще не дали генерала, тож ми вже почали було думати про відставку, але події на Сході внесли корективи. Нам довелося відкласти свої плани і продовжити службу. Це було зважене рішення – ми приносили Присягу Батьківщині, і для нас це були не порожні слова. Здавалося б, логістика це просто і безпечно – щось привіз, щось забрав. Але на лінії бойового зіткнення будь який транспорт стає мішенню. І не важливо військовий він, чи не військовий, танк це, чи вантажівка…

Ми були вдвох у кабіні КрАЗа – я і моя дружина. Нашого водія важко поранили ще по дорозі до пункту призначення, і ми відправили його до шпиталю. Отже, за кермом був я, хоча жінка вмовляла мене дати їй самій вести вантажівку – вона вміла і любила це робити. Але я відмовив – сказав щось на кшталт “не жіноча це справа”. 

Несподівано навколо почали рватися снаряди – по нашій колоні із засідки вдарив “град”. Останнє, що пам’ятаю – яскравий спалах праворуч і вибух… До тями я прийшов вже у шпиталі. Там я взнав що моєї дружини не стало… мільйон разів думав, що треба було дозволити дружині сісти за кермо, тоді б я прийняв ті осколки, що дісталися їй. Я мав піти замість неї, але не поступився місцем і не дав їй шансу…

Генерал замовк. Кіра теж мовчала, збираючись із думками. Нарешті вона перервала мовчанку:

– Знаєш, Вікторе Івановичу, вона мабуть так само не знаходила б собі місця і корила себе, якщо опинилася б на твоєму місці і вижила… Проте зараз вона ні про що не турбується. Тому їй мабуть легше ніж тобі. Правда?

Генерал замислився. Кірі навіть здалося, що вона чує, як ворочаються важкі думки в його голові. Судячи з усього, в такому світлі він ніколи не сприймав свою втрату. Нарешті генерал вимовив:

– А розуму тобі, Кіро, не позичати. Люблю розумних жінок. – він зітхнув, вочевидь даючи зрозуміти, що його дружина теж була розумною. – Ти права. Я дійсно ніколи не замислювався: як воно було б їй на моєму місці? Кожен день просинатися і корити себе за помилку і розуміти, що  нічого не можеш вдіяти. Але ми, чоловіки, грубше, і нам дійсно дещо легше пережити багато речей. Тому, з мого боку, бажати вмерти замість дружини – це дещо егоїстично.– Віктор Іванович сумно посміхнувся, – Мені подобається хід твоєї думки.