Читати книгу - "Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Мене звати Жан-П’єр Бельмон. Я фотограф, і працюю на журнал “Вог”. А це – він вказав на своїх компаньйонів, – Лукас і мсьє Гійом, мої помічники. Ми всі парижани, але доля нас тягає по усьому світові. От зараз, наприклад, нас негайно викликали з Майамі, де ми маємо основний контракт, на фотосесію до Києва. Нам треба відзняти весілля однієї особи, батько якої… ну, скажімо так, має певні можливості у цьому світі…
Він розповідав про дорогу, про машину, в якої на повороті відвалилося колесо, а Кіра із захопленням його слухала. У цьому хлопці була якась незрозуміла чарівність. Може, акцент, зачіска чи сережка? А може, посмішка. Щоразу при погляді на нього у дзеркало заднього виду їй хотілося розсміятися. Руденький і зовсім здавався дитиною, хоча, як з'ясувалося, йому вже було дев'ятнадцять років і він був двоюрідним братом Жан-П'єра. Сам же ж Жан-П'єр був втіленою вічною молодістю і був парижанином до мозку кісток.
– Ви спочатку в готель чи одразу до нареченої? – спитала зі сміхом Кіра.
– Наскільки мені відомо, нас чекають на п’яту вечора. – серйозно відповів Жан-П'єр, – Отже, у нас є час розміститися, відпочити з дороги, перекусити, прийняти душ і всяке таке. Отель “Опера”, ви зможете нас туди завезти?
– Так, зможемо.
Хлопець кивнув, і став з цікавістю дивитися у вікно. Та за кілька секунд він несподівано схаменувся:
– Боже мій! Який я незграба! Я навіть не запитав, як звуть мадам!
– Кіра. Мене звати Кіра.
– Кіра? Qui ratte? Яке цікаве ім’я! Але ж ви зовсім не сумна!
______________________
*Qui ratte? (франц.) Хто сумує?
– Ні, це просто дивакувате комуністичне ім’я, яким чомусь мене назвали мої батьки. І мені воно, до речі, не подобається.
– Так поміняйте його!
Кіра замислилась:
– Дивно, але мені це чогось ніколи не спадало на думку…
– А чим ви займаєтесь, Кіра? На мій погляд, ви схожі на ділову людину.
– Так і є. Я володію і керую власним бізнесом.
Вона намагалася говорити повільно і виразно, щоб він її зрозумів.
Жан-П’єр знову кивнув, даючи зрозуміти, що йому все ясно. «Кмітливий хлопець, – подумала Кіра. – І дуже жвавий».
А він тим часом переключився на своїх товаришів. Кіра трохи знала французьку, але з їхньої розмови не зрозуміла ані слова – надто вже швидко вони базікали. Потім Жан-П'єр знову звернувся до неї:
– Обіцяють гарне весілля! Вам взагалі подобаються весілля?
– Ви мабуть здивуєтеся, але я теж прилетіла на весілля. До своєї дочки.
– Та невже? То може мене запрошено на її весілля?
Вони обидва розсміялися.
– Думаю, що якби ми вас запросили, я б про це знала. Та й весілля моєї дочки буде не в Києві, а в Харкові. Я їду туди післязавтра.
– А Харків – це далеко? – по діловому запитав Жан-П’єр.
– Кілометрів п’ятсот. Але у нас вже є фотограф, якщо ви про це. Звичайно ж не такий чудовий як ви…
– Ви мали на увазі не такий дорогий?
– Саме так.
– Але я зробив би це просто так. На знак вдячності, за те, що не дали нам замерзнути.
– Не варто вдячності Жан-П’єр, я серйозно.
– А наречена гарна? – не вгамовувався француз.
– Дуже, – запевнила Кіра. - І дівчина гарна, і сукня. Наречений теж чудовий. Прекрасна пара. Урочистість буде у “Шато рояль”. Триста гостей.
– Це тільки з боку нареченої, так? – Запитав фотограф, і Кіра з усмішкою помотала головою.
– З обох боків.
Вони під’їхали до готелю. Фотограф і його команда вискочили з машини, і вже за пару секунд вишикувалися на сходах готелю зі своїм багажом. Жан-П’єр підійшов подякувати:
– Гранд мерсі, мадам Кіра! Француз ніколи не забуде, того, хто зробив йому добро! – він витяг з кишені свою візитку. – Я ваш боржник!
– Сподіваюся, далі у вас все буде добре. – Усміхнулася Кіра і простягла свою візитку. – Якщо щось знадобиться, дзвоніть.
– Сфотографувати вас? – манірно запропонував Жан-П’єр.
– Ні-ні, дякую, – з усмішкою відмовилася Кіра.
– У вас красиві очі.
– Дякую.
Він знову посміхнувся, і раптом забулися всі обіцянки бути мудрою та розсудливою – під його поглядом Кіру раптово ніби прошила блискавка. Це була повна протилежність тому, що вона відчувала поряд із Олексанром Фрайманом. З цим юнаком вона ледве могла розмовляти, та й віком він був удвічі її молодший, але весь його образ був пронизаний таким життєлюбством і сексуальністю, що пробуджував у ній найпервісніші інстинкти. Кіра не змогла б пояснити це словами та й не хотіла. У ньому не було нічого м'якого, витонченого чи делікатного. Навпаки, все було яскраве, б'юче енергією, наполегливе – від здибленої зачіски і блискучих очей до сережки у вусі.
Француз дістав цигарку, помахав їй рукою, і вся компанія, як по команді зробила теж саме.
Машина рушила. Кіра подивилася на візитку Жан-П’єра, яку вона стискала в пальцях: “Пусте!”. Кірі раптом захотілося розірвати її і засунути в попільничку, але в останню мить вона передумала, і обережно, немов велику цінність заховала углиб своєї сумочки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доньки-матері, або як (не) завагітніти від зятя., Нонна Задніпряна», після закриття браузера.