Читати книгу - "Сліпобачення"

— Не хочу, — сказав я.

— Ні? — Челсі блимнула та зосереджено поглянула на мене. — Чому ні?

Я знизав плечима.

— Знаєш, що кажуть про людей, які не пам’ятають свого минулого?

Хижак біжить за обідом. Здобич біжить, щоб вижити.

Давня приказка екологів

Ми були сліпими й безпорадними, втиснутими у тендітну бульбашку у ворожому тилу. Але зрештою голоси змовкли. Монстри лишилися за шатром.

І Аманда Бейтс — з ними.

— Що за чорт, — видихнув Шпіндель.

Погляд його очей за лицьовим забралом був зосередженим і уважним.

— Ти можеш бачити? — запитав я.

Він кивнув.

— Що сталося з Бейтс? Її скафандр тріснув?

— Не думаю.

— Тоді чому вона сказала, що мертва? Що…

— Вона буквально мала на увазі саме це, — відказав я. — Не «почуваюся, як мертва» чи «я помираю». Вона мала на увазі, що мертва зараз. Неначе балакучий труп.

— Звідки… — Ти знаєш? Дурне запитання. Його обличчя смикалося й кривилося за склом шолома. — Це божевілля, так?

— Визнач божевілля.

Банда мовчки висіла у повітрі, ледь не притискаючись у тісному просторі до спини Шпінделя. Дробар припинив скиглити через ногу, щойно ми зачинили вхід. Або, можливо, його просто відтіснили; мені здалося, що у судомах товстих, скутих рукавицями пальців я побачив грані Сьюзан.

У приймачі відлунювало дихання Шпінделя.

— Якщо Бейтс мертва, то ми також.

— Може, й ні. Перечекаємо цю напасть і вийдемо туди. Окрім того, — додав я, — вона не була мертвою, а тільки сказала, що мертва.

— Блядь, — Шпіндель простягнув руку й торкнувся долонею в рукавиці до стіни намету. Поводив нею по тканині. — Чи поставив хтось сповіщувач?

— На восьму годину, — відказав я. — Приблизно на метр.

Рука Шпінделя завмерла на стіні навпроти. Числа, спустившись його рукою, перейшли в наші костюми й заповнили мій внутрішньошоломний дисплей.

Назовні досі п’ять тесла. Але напруга вже спадала. Намет то роздимався навколо нас, то опадав, наче дихав, а тоді, коли повз нього проходили хвилі низького тиску, стиснувся за кілька секунд.

— Коли повернувся твій зір? — запитав я.

— Щойно ми опинилися всередині.

— Раніше. Ти побачив батарейку.

— Та все одно не впіймав, — буркнув він. — Я ще той паралітик, навіть коли не сліпий, га? Бейтс! Ти там?

— Ти простягнув до неї руку й майже упіймав. Це не може бути сліпим випадком.

— Не сліпий випадок. Сліпобачення. Амандо? Відповідай будь ласка.

— Сліпобачення?

— З рецепторами все гаразд, — неуважливо мовив він. — Мозок обробляє зображення, але не має до нього доступу. Контроль перехопив стовбур мозку.

— Стовбур твого мозку бачить, а ти — ні?

— Щось таке. Заткнися і дай мені… Амандо, ти мене чуєш?

— Ні…

Той голос не належав нікому з тих, хто був у наметі. Ледь чутний, він з тремтінням ковзнув Шпінделевою рукою разом з іншими даними. Ззовні.

— Майоре Менді! — вигукнув Шпіндель. — Ти жива!

— Ні… — Шепіт, наче білий шум.

— Але ти говориш з нами, а отже, ти точно не мертва.

— Ні…

Ми зі Шпінделем перезирнулися.

— У чому проблема, майоре?

Тиша.

Банда легенько притулилася до стіни позаду нас. Усі її грані були тьмяними.

— Майоре Бейтс? Ти чуєш мене?

— Ні, — долинув мертвий голос — сонний, занурений в акваріум, переданий через кінцівки на тризначній швидкості в бодах. Але цей голос точно належав Бейтс.

— Майоре, ти мусиш залізти сюди, в намет, — сказав Шпіндель. — Можеш потрапити всередину?

— Ні…

— Ти поранена? Зачепилася за щось?

— Н-ні.

Можливо, і не її голос. Але точно її голосові зв’язки.

— Слухай, Амандо, там небезпечно. Там надто гаряче, розумієш? Ти…

— Я не тут, — відказав голос.

— А де ти?

— Ніде.

Я поглянув на Шпінделя, він — на мене. Мовчки.

Нарешті тихо заговорила Джеймс:

— А що ти, Амандо?

Мовчання.

— Ти «Роршах»?

Тут, у череві чудовиська, у таке можна легко повірити.

— Ні…

— Тоді що?

— Н… ніщо. — Плаский, механічний голос. — Я ніщо.

— Ти кажеш, що не існуєш? — повільно запитав Шпіндель.

— Так.

Намет навколо нас дихав.

— Як же ти тоді говориш? — запитала Сьюзан у голосу. — Якщо ти не існуєш, з ким ми говоримо?

— З чимось іншим. — Зітхання. Шамотіння перешкод. — Не зі мною.

— Лайно, — буркнув Шпіндель. Його грані спалахнули раптовим і рішучим осяянням. Він відірвав руку від стіни, мій дисплей різко потьмянів. — Її мозок смажиться. Потрібно затягнути її всередину.

Він простягнув руку до клапана. Я також…

— Пік…

— Уже минув, комісаре. Найгірше позаду.

— Вважаєш, що це безпечно?

— Ні, це смертельно небезпечно. Там завжди смертельно небезпечно, а вона — там, і вона може зазнати серйозних ушкоджень…

Щось ззовні ударило в намет. Схопило зовнішній клапан і потягнуло.

Наш прихисток розплющився, наче око. Крізь оглядову мембрану на нас дивилася Аманда Бейтс.

— Як бачу, вже три цілі вісім десятих. Терпимо, так?

Ніхто не ворухнувся.

— Ну ж бо, люди. Перерва закінчилася.

— Аман…. — витріщився на неї Шпіндель. — З тобою все гаразд?

— Тут? Дідька лисого. Але ми мусимо виконувати роботу.

— Ти… існуєш? — запитав я.

— Що це за дурні запитання? Шпінделю, як щодо напруги поля? Ми можемо тут працювати?

— Гм… — було чути, як він ковтнув. — Можливо, нам варто припинити, майоре. Той пік був…

— Згідно з моїми даними, пік уже позаду. І в нас лишається менше двох годин, щоб завершити приготування, здійснити виміри й забратися звідси. Впораємося без галюцинацій?

— Навряд чи нас припинить трусити, — визнав Шпіндель. — Але нам не потрібно перейматися через… побічні ефекти… доки не накотить нова хвиля.

— Гаразд.

— А це може статися будь-коли.

— У нас не було галюцинацій, — спокійно відповіла Джеймс.

— Обговоримо це згодом, — відповіла Бейтс. — Зараз…

— Там була певна послідовність, — наполягала Джеймс. — У магнітному полі. У моїй голові. «Роршах» розмовляв. Можливо, не з нами, але розмовляв.

— Добре, — Бейтс відсунулася назад, щоб ми могли пройти, — можливо, ми нарешті навчимося відповідати.

— Можливо, навчимося слухати, — зауважила Джеймс.

Ми втікали звідти, наче перелякані діти, що вдають сміливців. Залишили позаду базовий табір: «чортика», який, на диво, досі функціонував у тому вестибюлі; тунель, що вів до будинку з привидами; магнітометри, яких залишили помирати у слабкій надії, що ті таки виживуть.