Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— Ти напевно жартуєш. Це дуже багато, — сказала я, кинувши погляд на їжу.

— Я не був впевнений, що ти любиш. — сказав він знизавши плечима.

— Тут ти вирішив не використовувати своє шосте чуття, — спробувала пожартувати я.

— Так.

Я завмерла й моє дихання збилось, коли Давид простягнув свою руку, і пальцями заправив пасмо мого волосся за вухо. Мені подобалось, коли він торкався до мене. Це викликало в моєму животі табун метеликів, які злітали знову і знову.

Він дивився на мене уважним поглядом, а тоді промовив спокійним тоном :

— Давай для початку поїмо, а тоді продовжимо розмовляти.

— Так, давай. — погодилась я.

Він опустив свою руку мені на талію, підштовхуючи, щоб я рухалась. Окидаючи поглядом стіл, я важко зглитнула. На вигляд їжа була дуже апетитною, а приємний запах це підтверджував.

Опустившись на стілець, я простежила за рухами Давида, а тоді так само застелила свої коліна серветкою. Я часом ніяковіла від тих поглядів, які він кидав на мене коли ми обідали. Я не знаю, як я звикну до цього.

— Я тобі так, і не подякувала за букет, — заговорила я, витираючи кутики губ.

Їжа і справді була дуже смачною. Давно я так смачно не їла, а компанія Давида була ще приємнішою. Карбонара стала моєю любов’ю, і це без перебільшень.

— Ну ти вже це зробила, — Давид сперся ліктями на стіл, так само закінчивши обідати.

— Як? — здивовано запитала, але мене веселили його слова.

— Ти не відмовила мені. — промовив він, схиливши голову вбік.

Я тихо засміялася, і злегка похитала головою.

— Це не рахується.

— То як ти хочеш мені подякувати? — сказав він, піднявши одну брову.

На мить я замислилась.

— Не знаю-ю-ю… — протягнула я, а тоді встала зі стільця. — Може ось так.

Він уважно стежив за моїми рухами, від чого я відчувала ще більшу впевненість. Давид навіть не моргнув, коли я влаштувалася у нього на колінах. Я недбало поставила свої руки йому на плечі, а тоді потягнулась до нього та ніжно поцілувала у щоку. Мені здалось що це виглядало не нав’язливо, але й добре для того що подякувати.

— Не надто переконливо для подяки. — сказав він, поклавши свою руку мені на коліна.

Я стрималась, щоб не закотити очі, а тоді поцілувала знову, але з іншої сторони.

— Я можу очікувати чогось більше, ніж щока?

— Тобі пощастило, що я не вирішила поцілувати тебе в чоло. — сказала я примруживши очі.

— Боже збав! Моя бабуся так робила, коли я приїжджав до неї в гості.

Я хихикнула від того, як скривилось його обличчя. Схоже, йому це не дуже подобалось.

— Я хотіла в тебе дещо запитати, — промовила я, трохи схвильовано. — Або точніше попросити.

— Я тебе слухаю.

— Цього тижня у моєї подруги відбудеться показ, — почала я, перебираючи пальцями. — І я б хотіла, щоб ти пішов разом зі мною. Якщо звичайно ти вільний.

— Для тебе я завжди вільний. — промовив він, проводячи рукою вперед-назад. — Скажи мені коли і я виділю день.

— Гаразд.

Я тихо зітхнула, а потім поклала свою голову йому на плече. Мені було добре з ним. Я знала, що нас чекає багато, як хорошого, так і не дуже. Але, вперше, я відчула, якусь незвідану мені легкість.