Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Зранку я вкотре покрутилася біля дзеркала, оглядаючи себе з ніг до голови. Сьогодні я трохи постаралась над своїм вбранням, і одягла щось не надто звичне для мене. Замість звичних брюк одягла білу спідницю олівець, і чорну сорочку з укороченим рукавом та з V-вирізом. Як на мене, це виглядало елегантно і витончено; чого я й добивалася.

Нам не завжди випадає нагода їхати до офісу разом, тому я хотіла мати ідеальний вигляд. Нахилившись до дзеркала, я підвела свої губи блиском, і усміхнулась на своє відображення.

— Ідеально! — прошепотіла собі під ніс.

Схопивши свою сумочку зі столика, я поспішно зійшла сходами вниз. Мої підбори цокотіли об сходинки, відбиваючись десь у серці. А потім воно пропустило декілька ударів, коли я помітила Давида. Він стояв у вітальні обернений до мене спиною. Його руки були запхані у кишені чорних штанів.

Затамувавши подих, повільними кроками я підійшла до нього. Але він настільки був зосереджений на розгляданні чогось у вікні, що не одразу помітив мене.

— Доброго ранку! — промовила я, спокійним тоном.

Спочатку Давид озирнувся на мене зі спини, а потім розвернувся та підійшов ближче до мене.

— Доброго ранку, — сказав він, повільно роздивляючись мене. — Ти сьогодні занадто красива.

Я сором’язливо відвела погляд вбік, і відчула як починаю червоніти. Ну, як я повинна звикнути до його слів… уваги і того, яким поглядом він на мене дивиться. Можна збожеволіти!

— Мені це сприймати за комплімент? — запитала я, зосередившись на його очах.

Боже, ці прекрасні очі. Мені інколи здавалось, що я саме в них і закохалася. Такі темні… звиклі випромінювати холод і небезпеку, але зараз вони інші. Вони видають тепло і захват, якого я раніше не бачила.

Він повільно, не поспішаючи нахилився до мого вуха, і твердо промовив :

— Виключно, як комплімент.

Несподівано він ніжно схопив мене за руку, а тоді повів до виходу.

— Нам час їхати.

З маєтку ми вийшли тримаючись за руки, точніше Давид тримав мою руку, і схоже не мав наміру відпускати. Але мені подобалось. Моя долоня так добре почувалась в його, що якби моя воля, то я б її не відпускала.

— Ти іноді відпочиваєш? — запитала я, порушуючи тишу в якій ми їхали. — Тобто… я хотіла сказати, в тебе може бути вільний час зараз на щось інше, але ти використовуєш його на відповіді листів.

Він не одразу підняв свій погляд від телефону. Але коли це зробив, я не побачила в його очах роздратованості, або ще чогось. ( Я просто очікувала на це).

— Мені подобається це робити. — сказав він без надмірної емоційності.

Цікаво, а що він ще любить робити? Я глянула на свою ногу, на якій знаходилась рука Давида. Він поклав її туди, коли ми сіли в автомобіль, а я й не заперечувала.

— В тебе є хобі? — вирішила запитати.

До мене підкрадались сумніви що до цього.

— Немає. Я вважаю за краще витрачати свій час на те, що приносить гроші. — спокійно промовив він, і знову опустив свій погляд до телефону.

Я схилила своє підборіддя на руку, задумавшись. Звичайно, я могла б здогадатись, що в нього його немає. Він завжди зайнятий розвитком компанії і нічим іншим. Але гадаю, що в кожного має бути захоплення, яке  приносить не кошти, а задоволення.

— Давиде Олександровичу, ми приїхали. — почувся голос водія, і тим самим вириваючи мене з моїх роздумів.

Давид кивнув йому, а потім глянув на мене. Його рука все ще знаходилась на моєму стегні.

— Побачимось ввечері, сонечко.

І знову це прізвисько.

Давид першим вийшов з автомобіля, подаючи мені руку. Не очікувано для мене він нахилився і поцілував у губи.

— Не можу стриматися, аби не поцілувати тебе, — пояснив він.

Я не знала, що сказати. Мені здається чи він натякає на те, що закохався? Чи може це блеф? Він не казав цього особисто, але враховуючи, що пройшов тільки тиждень з дня, коли ми офіційно стали парою…

Відчувши сухість в горлі, я прочистила його.

— Здається, тебе чекають, — сказала я, помітивши дівчину з папкою в руках за його спиною. Її погляд знервовано перебігав з нас на підлогу.

— Мене завжди хтось чекає. — зітхнув він, а тоді відпустив мою руку та повернувся, щоб піти.

Давид пішов вперед, а я пленталась позаду. В холі було достатньо гучно враховуючи, що всі кудись спішили. Це відволікало мене від настирливих думок. Я не зрозуміла, як ззаду підбігла Оля та потягнула мене в інший бік будівлі. Подалі від чужих очей.

— Я вас бачила, — її очі не природно сяяли, що мене трохи налякало. — Брехня не приймається. Ви по справжньому разом?

Вона з очікуванням роздивлялась моє обличчя. Після декількох секунд паузи я кивнула головою.

— Ааа! — закричала вона, і притягнула мене в обійми.

— Тихіше, — прошипіла я.

В цей момент вона поводилась як маленька дитина, якій сказали що Санта Клаус насправді існує.