Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— Я так рада за тебе!

Вона відступила від мене, і руками провела по своїй блузці, розправляючи її.

— А в тебе що? І ти також не смій брехати. Я бачу, що щось не так. Ти мені здаєшся занепокоєною.

Її обличчя скривилось, наче я зачепила не надто приємну для неї тему.

— Пам’ятаєш, той день коли я прийшла в офіс вся в бруді? — почала вона.

— Пам’ятаю. Ти тоді була дуже злою. — підмітила я.

Вона кивнула головою, а тоді продовжила :

— Коли я вчора поверталась з магазину додому, помітила ту саму автівку. — Я здивовано ахнула, а вона закивала головою. — Так! Я сама здивувалась!

— І?

— І я була такою розлюченою, що вирішила помститись. Я подряпала йому автомобіль… — додала вона закусивши нижню губу.

Я застигла обмірковуючи інформацію. Загалом я проти того, щоб комусь псувати майно, але згадуючи в якому стані тоді прийшла Оля… Думаю, так йому і треба. Але все ж залишилось одне питання.

— А де ти її помітила? Тебе ніхто не бачив?

Занепокоєння з кожною секундою зростало у моєму тілі.

— А це найцікавіше. — прокоментувала вона. — Автомобіль стояв у моєму дворі на парковці. Я ще здивувалась, що таке везіння у мене. А виходить, що не дуже. Він виявився моїм сусідом, ще й навпроти.

Я злегка привідкрила рота здивувавшись. Це ж треба…

— Але не хвилюйся він не знає. Поки що.

— Ти дзвони, якщо потрібна буде допомога. — сказала я, потиснувши її за передпліччя.

— Прибрати труп?

— Сподіваюсь до цього не дійде. — пробурмотіла я.

Вона сумно посміхнулась на мої слова.

— Гаразд, я піду вже. — зітхнула вона.

Я відпустила руку, а тоді глянула їй у слід. Мене насторожувала її розповідь, адже не знаючи людину, ти не знаєш чого очікувати. Але все ж я була спокійна, бо Оля не дасть себе образити.

Відкривши пошту я насупилась, і ще раз перечитала лист. Нам відмовили. Я швидко піднялась зі свого стільця та поспіхом  поспішила до кабінету Влада.

Швидко постукавши я зайшла всередину.

— Якщо це не дуже важливо, то залиш мене наодинці. — пробурмотів він, переглядаючи щось в ноутбуці.

— Компанія, якій ми надсилали запит відмовилася з нами співпрацювати. — слова вилетіли з моїх вуст на одному подиху.

— Негайно домовся про найближчу зустріч. — наказав Влад.

— Буде зроблено.

Я максимально швидко вилетіла з кабінету, морально готуючись до важкого дня…

— Вони готові зустрітись сьогодні. — сказала я, зупинившись напроти нього.

— Отже, їх цікавить що ми їм запропонуємо. — пробурмотів він, прокручуючи в руці ручку.

— Можливо, — припустила я.

— Я хочу, щоб ти пішла зі мною. — сказав він, відкинувши ручку на стіл.

— Гаразд. Я зараз же забронюю нам столик. — запевнила я.

Мене завжди втомлювали ці зустрічі, доводилось багато записувати та слідкувати за тим, щоб нічого не пропустити… Але все ж я любила їх. І компанія Влада завжди хороший варіант.

— Думаєш, нам вдасться їх переконати? — запитав він.

— Ми їх переконаємо. — відповіла оптимістично.

Він хмикнув та трохи криво усміхнувся.

— Сподіваюсь, ти маєш рацію.

Коли наше авто зупинилось біля призначеного місця, я знервовано глянула вниз на своє вбрання. Провівши спітнілими долонями, по гладкій тканині я глибоко вдихнула і притягнула свою сумочку на коліна.

— В тебе чудовий вигляд. — заспокоїв мене Влад, глянувши на мене краєм ока.

Витягнувши свій телефон, я ввімкнула його, щоб глянути на час.

— Нам треба йти, — звернулася до Влада. — Вони будуть з хвилини на хвилину.

— Добре. Нам не варто запізнюватись, якщо хочемо підписати угоду.

Я кивнула підтверджуючи його слова, і потягнулася до ручки автомобіля відкриваючи дверцята. Коли вийшла в обличчя подув теплий вітер, розвіваючи моє волосся, яке було заплетене у низький хвіст.

Піднявши голову вгору я поглянула на фасад будівлі,  а тоді зайшла за Владом всередину. При вході мила жінка запитала нас за бронювання, після чого провела нас до нашого столика.

— Ви будете щось замовляти? — запитала офіціантка щойно ми сіли.

— Ми зробимо замовлення пізніше. — люб’язно промовив Влад.

— Гаразд. — відповіла вона, і пішла до іншого столика залишаючи нас самих.

Повернувши голову, помітила, як до нас прямували два чоловіки. Кожен з них тримав у одній руці портфель та по вигляду були рішуче налаштовані.

— Вони тут. — прошепотіла до Влада.