Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Макс більше не посміхався. Він уперше подивився на мене своїми зміїними очима.

— Що?

— Я розкажу Ґебріелу. Про те, що сталось у Джоеля вдома.

— Не розумію, про що ти.

— Хіба?

— Не пам’ятаю. Боюся, я був досить п’яний.

— Брехня.

— Це правда.

— Ти не пам’ятаєш, як цілував мене? Не пам’ятаєш, як лапав мене?

— Алісіє, не треба.

— Не треба чого? Роздувати проблему з цього? Ти напав на мене.

Я відчувала, як починаю злитись. Я намагалася контролювати свій голос і не кричати. Визирнула з вікна. Ґебріел був у кінці саду, стояв над барбекю. Дим і гаряче повітря заважали мені, тож його постать була розмитою.

— Він поважає тебе, — сказала я. — Ти ж його старший брат. Йому буде дуже боляче, коли я розповім усе.

— Тоді не роби цього. Нíчого йому розказувати.

— Він має знати правду. Він має знати, ким його брат є насправді. Ти…

Я не встигла договорити, як Макс міцно схопив мене за руку і притягнув до себе. Я втратила рівновагу і впала на нього. Він підняв кулак, і я подумала, що зараз він мене вдарить.

— Я кохаю тебе, — сказав він, — кохаю тебе, кохаю тебе, кохаю…

Перш ніж я встигла зреагувати, Макс поцілував мене. Я намагалася звільнитися, але він не пускав. Я відчувала його потріскані губи на своїх, відчувала, як він намагався засунути свій язик мені до рота. Інстинкт узяв гору.

Я щосили вкусила його за язик.

Макс закричав і відштовхнув мене. Коли він підвів голову, його рот був повний крові.

— Йобана сука! — Його голос змінився, а зуби почервоніли. Він дивився на мене, ніби поранений звір.

Не можу повірити, що Макс — Ґебріелів брат. У нього немає жодної з чудових якостей мого чоловіка: ні порядності, ні доброти. Макс мені огидний — я так і сказала йому.

— Алісіє, нічого не кажи Ґебріелу, — промовив він. — Я серйозно. Я тебе попереджую.

Я не відповіла. Відчувала його кров на своєму язиці, тому відкрутила кран і полоскала рот, доки не вимила кров. Потім вийшла в сад.

Час від часу за обідом я відчувала, що Макс дивиться на мене. Я підводила очі, ловила його погляд, і він відвертався. Я нічого не їла. Від думки про їжу нудило. Досі відчувала присмак його крові у своєму роті.

Я не знаю, що робити. Не хочу брехати Ґебріелу. Але й не хочу зберігати таємницю. Та якщо я розповім Ґебріелу, він ніколи більше не розмовлятиме з Максом. Дізнавшись, що він втратив довіру до свого брата, він буде спустошений. Бо Ґебріел насправді довіряє Максу. Він боготворить його. А не мав би.

Я не вірю, що Макс насправді кохає мене. Вважаю, що він ненавидить Ґебріела, ось і все. Гадаю, він шалено за­здрить моєму чоловікові і хоче забрати все, що належить Ґебріелу, включно зі мною.

Але тепер, коли я вчинила йому опір, думаю, він знову мене не потурбує, принаймні сподіваюся на це. Хай там як, це станеться нескоро.

Отже, наразі я буду мовчати.

Звісно, Ґебріел може прочитати мене, як книжку. Чи я просто не дуже хороша актриса. Вчора ввечері, коли ми готувалися до сну, він сказав, що я поводилася дивно, коли тут був Макс.

— Я просто була стомлена.

— Ні, це було щось більше. Ти була така віддалена. Ти могла б приділяти йому більше уваги. Ми дуже рідко з ним бачимося. Не розумію, чому в тебе такі проблеми з ним.

— У мене немає з ним проблем. Це ніяк не пов’язано з Максом. Я відволіклася, думала про роботу. Незабаром виставка — це все, про що я можу думати, — сказала я якомога переконливіше.

Ґебріел недовірливо подивився на мене, але відпустив ситуацію на якийсь час. Я знову зіткнуся з нею наступного разу, коли ми побачимо Макса, але щось мені підказує, що це станеться нескоро.

Я почуваюся краще, безпечніше, занотовуючи це на папері. Наче щоденник — це певні докази.

Якщо для цього колись настане час.

26 липня

Сьогодні мій