Читати книгу - "Пастка для бабія, Валентина Бродська"

В поліцію ми приїхали вже під кінець робочого дня. На дверях кабінету слідчого я нарешті прочитала його звання і прізвище: старший лейтенант Кізяк Микита Романович. Ми постукали і відразу увійшли. Поліцейський  ледь встиг звернути пасьянс. Побачивши нас, він скривив невдоволено мармизу.

— Добрий день, шановний Микито Романовичу! — привіталися ми.

— Добрий! — скупо відповів слідчий.

Інна Петрівна відразу пішла на абордаж:

— У нас є докази, що Софія Іскрицька не має відношення до нападу на мого племінника Дениса Тарновського.

Вона дістала з сумочки флешку і поклала на стіл перед слідчим.

Він подивився так, наче йому принесли котяче лайно і роздратовано відповів.

— Причетна ця панянка чи ні — не вам вирішувати! Це встановить слідство! — з пафосом промовив Микита Романович, піднявши до гори пухкий вказівний палець.

— Все таки я хочу, щоб ви переглянули, — наполягала директорка.

— Добре, буде час— перегляну, а тепер можете йти!

Слідчий забрав флешку і недбало кинув її у верхній ящик свого столу, показуючи, що розмову закінчено.

— Ви мене не почули!? Я хочу, щоб ви зараз переглянули записи з камер з квартири мого племінника! — з натиском проказала Інна Петрівна, починаючи втрачати терпіння.

— Записи з камер? Але спеціалісти перевірили там все. Вся інформація з комп’ютера Тарновського знищена.

— Це з домашнього, а з робочого ні, — втрутилася я в розмову.

— А звідки у вас доступ? — підозріло запитав слідчий, ковзаючи по нас поглядом.

Інна Петрівна дістала генеральну довіреність на управління компанією і передала Микиті Романовичу.

Він роздивлявся документ, наче дитина першу сторінку букваря.

— Як цікаво? — цокнувши язиком, пробурмотів слідчий. — Вам мабуть вигідно, щоб ваш племінник відійшов від справ? А ще було б вигідніше, якби він помер?

У Інни Петрівни від такого припущення брови поповзли догори.

— Що?! Ви в своєму розумі? — обурено вигукнула директорка.

— Цілком у своєму — у вас є мотив! — зі зловтішною усмішкою промовив слідчий, махаючи довіреністю. — Можливо ви з пані асистенткою у змові?

— Ну з мене досить! Зараз я вам покажу змову!

Інна Петрівна дістала телефон і набрала номер зі списку контактів.

— Кумчику привіт! А ти на роботі? Вибач, не хотіла тебе турбувати, але тут така справа….

Вона швидко пояснила невідомому кумові ситуацію, а потім передала слухавку слідчому.

— З вами хочуть переговорити.

— А я не хочу! А вас я викликаю на допит на завтра о дев’ятій ранку.

Він взяв довіреність, зробив копію. Потім дістав якийсь бланк і почав писати.

— Кумчику, з тобою не хочуть розмовляти. Як звати? Кізяк Микита Романович. Угу. Саме так. Добре. 

Директорка нажала відбій і сховала телефон в сумку. Так як слідчий не запропонував нам сісти, вона демонстративно піддвинула один зі стільців до столу Микити Романовича і сіла. Я наслідувала її прикладу.

Слідчий закінчив писати і передав папірець Інні Петрівні.

— Ось повістка, чекаю на вас завтра. А зараз, будь ласка, покиньте мій кабінет.

— Ми нікуди не підемо, поки ви не переглянете записи, — рішуче мовила директорка.

— Ви відриваєте мене від важливих справ! — почав втрачати терпіння Микита Романович.

— То робіть свої справи, а ми почекаємо.

— Що ви почекаєте?

— Не що, а кого! Раз ви не реагуєте на моє прохання, то може прислухаєтеся до свого керівництва!

Слідчий хмикнув, відкинувся на спинку стільця, склав на грудях руки і криво посміхнувся.

— А мені начхати, кому ви там нажалілися! — карбуючи кожне слово, промовив Микита Романович.

В кабінет без стуку влетів дородний чоловік середнього зросту. З його лисини стікав піт, а кругле обличчя з потрійним підборіддям багровіло від злості.

— Кізяк, ти що тут витворяєш! Чому мені телефонують з міністерства і просять розібратися! Хочеш, щоб я тебе звільнив з вовчим квитком! Не подобається робота в поліції? Шуруй в народне господарство! Про капітана можеш тепер і не мріяти! Що за докази тобі передали ці панянки?

— Пане полковнику! Василю Васильовичу — це непорозуміння! — почав мимрити слідчий, підвівшись з крісла і разом зіщулившись.

— Я, бляха, твою матір, вже тут тридцять років як Василь Васильович! — кричав начальник, бризкаючи слиною. — І просто Васьою на пенсії бути не збираюся! Або ти зараз виконуєш свою роботу, або пиши рапорт на звільнення! Твоя вагітна дружина дуже зрадіє! А цю справу я передам Ткаченку!

- Ні! Тільки не йому! — вигукнув слідчий. — Я все зроблю!

Микита Романович тремтячими руками дістав з шухлядки флешку і підключив до комп’ютера.

Він відкрив перший запис, коли саме Катя увійшла до квартири. Полковник теж почав вдивлятися в монітор.

— Ану-ну, крупним планом, ану приблизь! Твою ж матір! Це ж Маргарита Семченко. Попалася, профура! Ах ти ж! Кізяк, паразитська морда! Я тебе приб’ю! — гаркнув начальник відділку.

Він дістав телефон і комусь подзвонив:

 — Іванович, терміново бери Бабчука, Глушка і хутко в кабінет Кізяка. Тут у нас кіно цікаве з Маргошою. Так з тією самою, яку ти посадити ніяк не можеш!

Потім звернувся до нас:

— Вельми шановні пані, прошу, пересядьте під віконечко, будь ласка. Як щось нам буде щось не зрозуміло, ми у вас поцікавимося. Може ви хочете чаю чи кави?

— Ні, — швидко я відповіла.

— Так, — втрутилася Інна Петрівна. — Ми хочемо чаю з лимоном або апельсином.

— Кізяк! Організуй! — наказав полковник молодому неробі, не відриваючись від монітору.

— Але ж... Але ж я..

— Хутко! Мухою! — гаркнув Василь Васильович.

— І ми б не відмовилися від цукерок... шоколадних! — вирішила додатково познущатися зі слідчого Інна Петрівна.

Побліднівший Кізяк, прихопивши гаманець вибіг з кабінету.

Прийшли співробітники, що їх викликав полковник і занурилися в монітор разом з ним.