Читати книгу - "Брама Птолемея, Джонатан Страуд"

Матеріалізуючись, я зібрав усе, що залишилось від моєї сутності, до подоби, яка найвідповідніше відображала мої почуття, — тобто величезного рогатого демона з м’язами, мов дині, й безліччю зубів. Робота була чиста. Я не проминув ані найменшої подробиці: сірка, стрільчастий хвіст, крила, копита, пазурі, навіть пара батогів! Мої очі скидались на розпечені риболовні гачки, шкіра сяяла, наче щойно прохолола лава. Не дуже оригінально, та для демонстрації намірів цілком підходить… Я увірвався до кімнати з гуркотом грому, від якого неупокоєні мерці мали з тремтінням поховатись по своїх могилах. Далі залунало шалене голодне виття — подібне до того, що було чути від Анубісових шакалів, які блукали серед мемфіських гробниць, — тільки гучніше й довше: огидний і цілком ненатуральний звук.

Я ще не закінчив вити, коли звернув увагу на того, хто стояв у пентаклі навпроти, — й мені відразу заціпило. Моторошне виття перетворилось на невиразне булькотіння, підскочило на дві октави вище й завершилось пронизливим вереском зі знаком питання в кінці. Здиблений демон як стояв, уперши крила в боки й ляскаючи батогами, так і застиг у незручній позі, випнувши сідниці. Крила поникли, батоги безсило повисли. Хмара сірки зібралася в тоненький струмочок і тихенько побігла геть десь між моїми копитами.

Одне слово, я заціпенів і вирячив очі.

— Та годі вже, — насмішкувато промовила дівчина. — Годі корчити дурня. Хіба тебе ніколи не викликали жінки?

Демон підняв товстелезний палець і поправив відвислу щелепу:

— Викликали, але…

— Ніяких «але»! Стій і не корч дурня, кажу тобі!

З пащі демона висолопився роздвоєний язик — такий самий, як його хвіст, — і облизав пересохлі вуста.

— Але… але… хвилинку…

— І що це за жахлива подоба? — провадила дівчина. — Шумить! Смердить! А ще всі ці зморшки, бганки, бородавки! Що ти хочеш довести? — вона примружила очі. — Компенсувати якісь свої вади?

— Послухай-но! — заговорив я. — Це випробувана, традиційна подоба, в якій…

— Облиш традиції! Чому ти роздягнений?

— Роздягнений? — прожебонів я. — Зазвичай у цій подобі мені не потрібен одяг…

— Надягни хоч шорти! Це ж непристойно!

— Мені здається, шорти не пасують до крил… — демон насупився й моргнув. — Стривай! Я ж не про те!

— А шкіряні бриджі цілком пасують! Якщо взяти шкіру того ж кольору, що й крила…

Я ледве зібрався на думці:

— Стій! Годі вже про одяг! Річ не в тім… річ у тім, що тут робиш ти? Ти викликаєш мене! Нічого не розумію! Все не так, як слід!

Геть спантеличений, я навіть не здогадався налякати її перевіреним, традиційним способом. На превелике полегшення моєї знівеченої сутності, демон скулився, зменшився — і, померехтівши, зручніше влаштувався в пентаклі. Шкірясті крила перетворились на дві горбинки на плечах, а хвіст узагалі пропав.

— Чому не так? — перепитала дівчина. — Це звичайні стосунки господаря й слуги, про які ти мені розповідав, коли ми зустрічались востаннє. Ти ж розумієш: я — господиня, а ти — раб. Я наказую, а ти беззастережно слухаєшся. Пам’ятаєш, як це працює?

— Такому гарненькому личку не годиться так кепкувати, — зауважив я. — Можеш собі розводитись на цю тему скільки хочеш. Ти сама чудово розумієш, про що це я. Ти — не чарівниця!

— Та невже? І чим же я не схожа на чарівницю?

Демон, що зручно влаштувався в колі, поглянув ліворуч. Тоді поглянув праворуч. Найсумніше, що це дівчисько мало рацію. Ось — я, ув’язнений у пентаклі. А ось — вона, що стоїть у сусідньому пентаклі. А довкола — звичне знаряддя: канделябри, чаші з пахощами, шматки крейди, груба книжка на столі. Загалом, однак, кімната була порожня — навіть без завісок на вікні. Високо в небі сяяв великий повний місяць, що заливав наші обличчя сріблястим світлом. Крім невеличкого рівного підвищення в центрі кімнати, де було накреслено руни й пентаклі, решту підлоги було складено з покороблених кривих дощок. Крім розмарину, в кімнаті віяло вологою, порожнечею та різними гризунами. Поки що все видавалось цілком звичайним. Я вже тисячу разів бачив це понуре видовище — змінювався хіба що краєвид з вікна.

Проте мене зараз більше цікавила та, що мене викликала. Так звана чарівниця.

Кіті Джонс.

Так, це була вона. Живісінька — і ще більше самовпевпена, ніж досі: руки в боки, посмішка — ширша за дельту Нілу. Саме така, як я вдавав її увесь цей час, аби дошкулити Мендрейкові[52]. Її довге чорняве волосся тепер було підстрижене — ледве прикривало вуха, та й обличчя трохи змарніло порівняно з тим, яким я пам’ятав його. Однак тепер вона була в кращій формі, ніж тоді, коли я бачив її востаннє, — коли вона шкутильгала вулицею після своєї перемоги над ґолемом. Скільки часу відтоді минуло? Років зо три, не більше.

Проте здавалось, ніби час для неї минав якось по-іншому: її очі випромінювали спокій, який надає лише чесно набуте знання[53].

От і гаразд. Тільки викликати мене вона ніяк не могла. Я знав це достеменно.

Кишеньковий демон хитнув головою.

— Це хитра витівка, — поволі промовив я, оглядаючи кожен куток кімнати зі старанністю фехтувальника. — Справжній чарівник десь тут… він ховається…

Вона посміхнулась.

— Гадаєш, я ховаю його в рукаві? — вона для певності навіть махнула рукою. — Ні. Тут нікого немає. Може, це ти, Бартімеусе, за свого поважного віку зробився забудьком? Це ж ти в нас володієш магією!

Я винагородив її демонічним поглядом спідлоба.

— Кажи собі що хочеш, а тут поблизу є ще один пентакль… мусить бути… колись мене вже пробували так дурити… Може, навіть за оцими дверима! — я показав на єдиний вихід з кімнати.

— Ніякого пентакля там немає.

Я згорнув руки — всі чотири — на грудях:

— Ось де він!

Вона хитнула головою, мало не сміючись:

— Кажу тобі, що там нічого немає!

— Доведи! Відчини двері й покажи мені!

Вона засміялася вголос:

— Вийти з пентакля? Щоб ти роздер мене на шматки? Не будь дурнем, Бартімеусе!

Я приховав своє розчарування за ображеною гримасою:

— Не дури мене! Він там — це я знаю напевно!

Її обличчя завжди було жвавим. Зараз на ньому відбилася нудьга.

— Ми лише марнуємо час. Може, оце переконає тебе!

Вона швидко пробурмотіла п’ять складів. З середини мого пентакля вибухнуло бузкове полум’я — і легенько вдарило мене в найчутливіше місце. Я підскочив аж до стелі, що відвернуло її увагу від мого жалібного зойку — принаймні я на це розраховував. Коли я знову приземлився, полум’я вже зникло.

Вона моргнула бровою:

— Може, тобі