Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Ого, ти жартуєш. Август, він серйозно? Ти приніс живого восьминога?

- Так, так, не треба тут перекручувати. Він всього лиш подьоргувався і то не довго. Насправді мене переконали, що восьминіг мертвий. А так щоб ти розуміла, восьминіг традиційна страва в тій місцині!

- Так і йти треба було кудись в заклад пробувати його. Це лише одна історія, Віто, але суть ти можеш вловити, він був таким завжди. Любив спостерігати за тим як я готую і пробувати різне дивне. Мені, щоб не розчаровувати брата, довелось постійно вчитись нового. 

- І звісно ти був щасливий, кухня то твоє. - Август обійняв брата. Хм.. цікаво, а хто з них таки старший? - Я знаю, як крім готування ти любиш говорити, але щось мені підказує, якщо не припиниш негайно, наша гостя з’їсть нас замість оладок. - я знітилась. Як тільки йому вдається мене так читати?

- Все, припиняю, сідаймо до столу! Смачного!

Це найсмачніші панкейки, які я коли-небудь пробувала. Пухкі. Кусаєш й зуби плавно занурюються в масу, вся їх поверхня прогинається під натиском. Ніжні. Текстура однорідна, жоднісінької грудки. Хрустка скоринка втримує в собі середину і я готова була б поспорити, що вони не з тіста, що то пудинг або частинки хмар, які розтікаються в роті. В міру солодкі, вони не потребують нічого додаткового, щоб бути ідеальними. І то був лише початок, бо наступний, який я взяла, приховував в собі частинки яблук. З потоками клинового сиропу зверху, цей сніданок вартий королів. 

Здається від задоволення я замурчала. Хлопці тихо засміялись. Для мене нормально закривати очі під час споживання їжі, так можна відчути максимум з доступного моєму сприйняттю. Хоча це звісно мізер у порівнянні з іншими людьми. Після 12 років хронічних хвороб носа та горла, запах і нюх пропали майже цілком. То ж, щоб відчути навіть заховані під поверхнею нотки, мені треба докласти немало зусиль і зосередження. 

- Це справді неперевершено! Якщо будуть сніданки - я забезпечу тобі різноманіття дівчат, - вони обидвоє подивились на мене круглими очима. Минула секунда, дві, трясця, чому за стільки років ти не навчилась стримуватись від недоречних жартів. Першим засміявся Артур.

- То ти чула нашу розмову вранці. Браво, я думав ти спиш, та й стояли ми внизу. У тебе гарний слух. 

- Віта, то був недоречний жарт з боку Артура, ти не ображайся. - він поглядом котика глянув на мене. 

- Я й не подумаю, спокійно. Я також жартую. Хоча дівчат таки знайти можна, все залежить від запиту. - я засміялась, бо це справді смішно. Ну чому так рідко є люди, які розуміють мої жарти? - Гаразд. гаразд, я припиняю. Які у вас плани на сьогодні? Наскільки я зрозуміла, на роботі мене не чекають. Ти б міг мене підвезти додому й одразу знатимеш на майбутнє, де це. 

- Звісно, хоча я планував запросити тебе на обід. Віта, забув сказати, доки ти спала тобі телефонувала сестра. - знаєш, часом ти почуєш якийсь клаптик інформації й у тебе одразу холодок по спині потягує. Ось зараз у мене те ж саме. - Я підняв трубку, вона звучала стурбовано. 

- Вибачте, маю відійти… - я схопила в руку панкейк і побігла на верх до телефона. 

Ніколи не розуміла людей, які тримають телефон біля себе, та ще й з постійно включеним інтернетом. Для мене це звучить як фантастика і надзвичайна незручність. Особливо тонни сповіщень, які відволікають від життя. 

Проте є в цьому підході й очевидні мінуси. Звісно з одного боку мій інформаційний простір порівняно чистіший, рідше болить голова, з іншого колись великою проблемою були пропуски дзвінків чи важливої інформації. Тоді мама вичитувала мене щодня, бо я ставила телефон на віброрежим і не підіймала слухавку. В той час мені придбали браслет, який вібрував від викликів та після кожного смс. Шкода, він зламався й у мене так й не дійшли руки купити новий. 

Я відкрила історію дзвінків. Чотири пропущених. Якщо вона говорила з Августом, значить жива. Хвилювання накочувалось хвилями й з кожним ударом серця вони ставали все сильніші. Пальці автоматично зробили виклик і пішли гудки. Проміжок між ними як вічність, яка блякло проходить нікуди не спішачи.

- Алло! Ти нарешті прокинулась? - її голос звучить нормально, але мені відомо, це підроблена нормальність.

- Що сталось? - вона замовчала. Мовчання продовжувалось. - Рита! Я ж хвилююсь, будь ласка, скажи хоч щось.

- Історія коротка. Він мені зрадив. Фінал. - голос зірвався і почулись схлипування. 

- Де ти? Я приїду.

- Вдома і це зводить мене з розуму. Тут занадто багато нагадує... Речі, їжа, яку я готувала, запах одеколону. Мені потрібно втекти. - моя сестра сильна жінка. Як старша, вона завжди мене захищала, на неї можна розраховувати в будь-який час дня і ночі. І хто ж тепер я? Коли їй потрібна була моя підтримка, я солодко спала в чужому ліжку. 

- Давай тоді до мене! - не уявляю, як я зможу бути корисна, з моєю то відсутністю досвіду в стосунках, але я зможу вислухати, це завжди корисно.

- Ні! Я не буду ховатись, я не маю наміру ридати й впадати в депресію. Наші стосунки тріщали по швах і такий розвиток подій можна було передбачити. Він звісно падло, але пара тому й пара, що провина завжди лягає на обидвох. - ось цю жінку я знаю. Цей холодний розсуд нам передався від тата. Наша мама майстер емоцій, але без доповнення татовим всестороннім та об’єктивним поглядом на речі, вона б могла закінчити як звичайна домогосподарка на межі зриву з щоденними істериками та перепадами настрою. 

- Домовились, за скільки часу і де саме мені бути? - яке б рішення вона не прийняла, я з нею. 

- Я хочу до Діани! Біля пам’ятника вже б мали виставити столики, людей багато не повинно бути, таки будній день. Що скажеш?

- Без питань, коли?

- Я буду йти пішки, мені потрібно провітрити голову. Що у нас зараз, пів перша, давай на другу?