Читати книгу - "Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк"

Коли він зайшов, то побачив дивну картину: корчмар стояв, тремтячи, мов осиковий лист, перед сеньйором Гаспареоне, який націлився в нього з пістоля, і белькотів:

— Їй-богу, клянуся всіма богами, я не знаю, якою вони дорогою поїхали…

Пан Адамек у два кроки опинився біля сеньйора Гаспареоне і схопив його за пістоля:

— Ну, це вже зовсім нечемно, сеньйоре! — прогримів він. — Ви що — перепилися?

Очі сеньйора Гаспареоне були такі люті, що пан Адамек не став довго роздумувати, а вирвав пістоля з руки італійця і сховав собі до кишені.

— Ходімо краще пити, бо мені самому нудно, — сказав він.

Але сеньйор Гаспареоне чомусь притьмом вискочив з корчми.

Пан Адамек знизав плечима, зміряв поглядом до смерті переляканого корчмаря і сів до столу.

А під вікном корчми застукотіли копита коня сеньйора Гаспареоне. Пан Адамек всміхнувся: ну й дурний же чоловік! Ще стільки всього на столі, а він подався світ за очі.

…За годину сеньйор повернувся, — і не сам, а з татарами.

Пан Адамек уже добряче захмелів, але коли побачив, що в корчму увірвалися татари, здивовано підвівся з-за столу:

— Пся крев! — вигукнув він. — Холера! Ізнов почалася Хотинська війна! Де моя шаблюка?

Він не бачив, що шаблюка, яку лишив йому Клюсик, так і стриміла у сволоку майже поряд.

— Графе Олександре! Клюсику! — заревів пан Адамек. — До зброї! Рятуймо сеньйора Гаспареоне! Сеньйоре! Ось ваш пістоль! — І він кинув італійцеві той пістоль, що відібрав у нього годину тому, а сам, схопивши одну з лав, почав вимахувати нею, вибиваючи татарів з корчми.

Але ні граф Олександр, ні Клюсик, ні їхні супутники чомусь не з’являлися, і тоді пан Адамек з жахом пригадав, що вранці корчмар пошепки йому сказав: граф і його товариство виїхали ще на світанку!

І він побачив, як двоє татар трясуть корчмаря, а ще двоє тягнуть з верхнього поверху Марійку й Яремка. А сеньйор Гаспареоне націлився в нього, пана Адамка, з пістоля.

— Сеньйоре! — здивовано гукнув пан Адамек.

— Сиди, гяуре! — гарикнув сеньйор Гаспареоне.

Тим часом Марійку вже майже дотягли до дверей, і тоді пан Адамек схопив зі столу порожню пляшку і жбурнув у татарина. Татарин впав, обливаючись кров’ю, а ще за мить гримнув постріл з пістоля сеньйора Гаспареоне. Сеньйор стріляв у пана Адамка і не влучив лише тому, що поляк устиг жбурнути в Гаспареоне лавку. Куля влучила в лавку, яка збила з ніг італійця. Скориставшись цим, пан Адамек підскочив до татарина, що тяг Яремка, і могутнім ударом кулака відкинув його в кут. Сам же випхав Марійку й Яремка в сіни, гукнувши: «Хапайте коней — і тікайте, а я…», зачинив двері і почав відбиватися від татарів, що насідали на нього.

Відскочивши од дверей, він схопив важкого стола, і попхав татарів разом з Гаспареоне просто на стойку, де тремтів корчмар.

На мить підвів очі й побачив свою шаблюку, що стирчала в сволоку. В герці на шаблях пан Адамек міг без страху битися з півдесятком ворогів. І засвистіла шаблюка, посипалися іскри з татарських клинків, і ось уже один, а далі й другий татарин покотилися в куток.

Та пан Адамек несподівано впав, бо наступив на пляшку, що валялася під ногами. Він боляче вдарився головою об ріг столу й на мить знепритомнів.

Коли ж він розплющив очі, то відчув, що не може ворухнути ні руками, ні ногами — його уже встигли зв’язати.

— Так якою дорогою поїхав граф Монтенегро? — допитувався сеньйор Гаспареоне у корчмаря, знову трясучи його.

— Я не знаю ніякого графа, — твердив корчмар.

— Ти хочеш, щоб мої воїни зараз поодрубували голови твоїм дітям? — зашипів сеньйор Гаспареоне і щось наказав по-татарськи. До корчмаря притягли його дітей.

— Лейбо, — озвався зв’язаний пан Адамек. — Кажіть їм усе… Я дозволяю, а гріх беру на себе. Я однак знаю більше, ніж ви, а мене вони не злякають…

Татари уже підняли шаблі над головами чотирьох дітей корчмаря, і тоді старий Лейба вигукнув:

— Пане вельми значний баші! Я вам усе скажу! Геть усе! Тільки хай твої воїни відійдуть од моїх дітей!

Татари відійшли. Корчмар почав розповідати. А пан Адамек лежав і слухав. «Так, так, — подумав він, — отже, граф зі своїми супутниками поїхав двома дорогами». Якою ж дорогою він, пан Адамек Квятковський, має їхати, щоб наздогнати їх якнайборше? Щоправда, щоб їхати, потрібно десь дістати коня. Ну і, крім коня, треба ще мати незв’язані руки й ноги.

— Ти казав корчмареві, що знаєш більше за нього, — повернувся до пана Адамка сеньйор Гаспареоне.

— Так ти турок, пся крев? — запитав пан Адамек.

— Тут питаю я, а відповідаєш ти.

— Лейбо, — повернув голову пан Адамек до корчмаря, якого вже відпустили татари, — покажи цьому вишкребкові дулю від мого імені, у тебе руки не зв’язані.

— Вей-вей-вей, пане Адамку, я за вас мушу платити, я за вас мушу відповідати… Мало що вам привиділося, мало що вам здалося — хіба я винен?

— Відповідай, гяуре, — витягуючи ножа, наказав панові Адамкові Гаспареоне.

— Не маю з ким говорити, — одвернувся від Гаспареоне пан Адамек. — Я пан Квятковський! Спитай у свого дохлого Османа, хто його бив при Хотині! Проч руки од шляхтича, пся крев!

Ще мить — і кілька ножів уп’ялися в тіло пана Адамка. Але татари зовсім не збиралися вбивати цього здоровенного поляка. Його можна було б здорово продати в Кафі, з таких здорованів виходять добрячі галерники. А зараз вони «лоскотали» його.

— Ну, так скажеш, якою дорогою поїхали граф та його люди? — допитувався Гаспареоне.

— То тільки мені знати, — видушив пан Адамек. — Знаю все, але тобі не скажу.

— А ми тобі руки-ноги переламаємо, доки ти не скажеш…

— Спробуй, сто дяблів! Мій круль Сигізмунд порве з вами договір і посадить на палю вашого Мустафу…

Він хотів ще додати деякі свої міркування щодо кари, якої зазнає й сеньйор Гаспареоне, але в цю мить дістав такого удару в щелепу, що знову зомлів — і надовго.

— Так ти все зрозумів, продажна душе, — повернувся всім тілом до корчмаря Гаспареоне. — За те, що через тебе втік від мене граф Олександр та його бандити, ти будеш тяжко покараний. І оцей п’яниця, — вказав на зомлілого пана Адамка, — тобі вже не допоможе.

— Змилуйтесь над дітьми, —