Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Минали години, але непрохані гості не покидали будинок. Відчуття тривоги все сильніше здавлювало груди, мов залізний обруч. Ярослав теж не повертався додому, і холодний страх огортав мене, наче пітьма. Я зрозуміла: ми з Есмі у великій небезпеці.

Тиша в домі була зловісною. Час від часу її порушувало лише шарудіння або приглушені голоси чоловіків, які лунали зверху. Їхні слова доходили уривками, але одна фраза змусила мене здригнутися, мов від удару:

– Саме вони змусять його повернути вкрадене. Нам потрібна його жінка та дитина. 

Моє серце завмерло. Я тримала Есмі так міцно, що вона занепокоєно глянула на мене, а її великі очі були наповнені невинністю та довірою. Я спробувала посміхнутися, щоб заспокоїти її, але навіть ця слабка спроба видалася фальшивою.

Що робити? Чи могла я якось убезпечити нас? Мої думки крутилися, мов загнані в пастку звірі.  Утекти? Але куди? І як?

У ту мить я відчула, як страх змінюється гнівом. Гнівом на цих чужинців, на Ярослава, який втягнув нас у це, і на саму себе за свою безпорадність. Але найголовніше — я знала, що мушу залишатися сильною заради Есмі. Її маленькі руки, що стискали мою, нагадували мені про це.

Раптом пролунав гучний звук, схожий на грюкання, і все затихло. Мені здалося, що навіть моє серце на мить перестало битися.

За дверима пролунав звук важких кроків. Хтось новий зайшов до будинку. Його підошви гупали об підлогу, від чого в мене почали тремтіти коліна. Я притиснула Есмі до себе, і її тоненьке дихання ледь чутно перепліталося з моїм прискореним.

Чоловіки в сусідній кімнаті почали сперечатися. Їхні голоси піднімалися все вище, мов буря, яка ось-ось зруйнує все на своєму шляху.

– Ми будемо домовлятися! – пролунав чийсь грубий голос.
– Твої слова не мають ніякого значення! Це не твої проблеми, чувак, – холодно відповів інший, і в його словах звучала погроза.

Есмі здригнулася, коли голоси перейшли в крик. Я міцніше обійняла її, ніби намагаючись захистити від того, що ось-ось мало статися.

Раптом повітря розірвали гучні звуки. Постріли. Перший, другий, третій... Я збилася з рахунку. Крики затихли, і в кімнаті запанувала зловісна тиша. Від цієї порожнечі мені стало ще страшніше, ніж від звуків пострілів.

Я відчула, як серце Есмі шалено б’ється під моєю рукою. Її обличчя було блідим, а очі наповнені панікою. Я тихо прошепотіла:
– Тихо, моя маленька... Все буде добре...

Але чи вірю я в це сама?

Я поставила Есмі на ноги й затулила собою. 

За дверима знову почувся рух. Хтось йшов у наш бік. Кроки були повільними, важкими, як грізні удари долі. Я схопила перший-ліпший предмет – стару дерев’яну статуетку – і підняла її, готуючись захищати свою дитину до останнього.

Двері почали повільно відчинятися…

Вони знайшли нас..., -- подумала я.

Я заплющила очі, намагаючись придушити панічний страх, що охопив мене. Серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей, а пальці судомно стискали важку статуетку. Я чула кожен звук — кожен тріск, кожен крок за дверима. Здавалося, цей жах ніколи не закінчиться.

Раптом двері з тріском відчинилися. Я не думала — просто діяла. З усієї сили жбурнула статуетку в того, хто увірвався. Але раптом побачила знайоме обличчя.

— Дем’ян?! — зірвалося з моїх губ.

Я не вірила своїм очам. Це було якесь божевілля. Що він тут робить? Його погляд, серйозний і напружений, дивився прямо на мене. У ньому було щось нове, незнайоме, майже лякаюче. Він виглядав інакше, ніж я памятала його.

— Що ти тут робиш? — запитала я, намагаючись зібратися. Голос тремтів, і я відчула, як мене охоплює нова хвиля страху.

Він мовчав, і ця пауза була нестерпною. Щось у мені надломилося. Я зробила крок назад, не зводячи з нього очей. І раптом мене накрило нове відчуття — підозра.

— Ти... Ти один із них? Один із бандитів?

Я майже не впізнавала свій голос. Він був наповнений гіркотою і болем. Що це за дивна гра? Чи міг він бути частиною цього кошмару? 

Дем’ян нічого не відповідав. Його мовчання тиснуло на мене, мов камінь. Я не знала, чи зможу витримати цю невідомість.

Дем'ян

Я увійшов до кімнати, і мої кроки завмерли. Мій погляд упав на Ліду, а потім на маленьку дівчинку, що ховалася за нею. Я не зміг відірвати очей. Вона стояла там, тендітна і водночас сильна, її очі металися, повні страху й сум’яття. Здавалося, вона готова була захищатися, але я бачив, як тремтять її пальці, стискаючи Лідині штани.

Відчуття, що я мав сказати щось важливе, накотило хвилею. У її погляді читалося занадто багато: дитячий страх, недовіра, розгубленість. І десь там, глибоко в її очах, була надія. Я не міг дозволити, щоб вона зникла.

— Не бійся мене, — промовив я тихо, намагаючись вкласти у свій голос усе, що відчував. 

Ці слова прозвучали не як наказ і не як виправдання. Це було прохання. Прохання повірити, що я не ворог, що я тут не для того, щоб нашкодити.

Я бачив, як її дихання уповільнилося, але напруга не зникла. Вона не відповіла, але я помітив, як щось у її очах змінилося. Ледь помітно, але я це відчув. 

Я дивився на неї, і всередині мене щось змінилося. Це було дивне, незрозуміле відчуття, ніби мене зв’язало з цією дитиною якоюсь невидимою ниткою. 

Що це? Чому я відчуваю цей зв’язок?

Я не міг пояснити собі цього відчуття, але воно було сильним, майже відчутним. Серце стислося, ніби щось важливе просилося назовні, щось, чого я досі не розумів. Вона нагадувала мені когось... когось важливого. Раптом мені захотілося притулити її до себе та заспокоїти. 

-- Не смій підходити до моєї дитини. Не смій, навіть на крок...