Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

— Це щось новеньке, — протягнув Рузан з усмішкою. Він схрестив руки на грудях, спостерігаючи за невпевненими рухами новобранця, але я вловила в його погляді щось більше, ніж просто забаву. У ньому ховалася прихована настороженість, властива людині, яка звикла очікувати неприємностей у будь-який момент.

— Якісь проблеми? — голос Яфаса вивів мене з роздумів. Торговець, що з'явився поруч, із цікавістю оглянув незвичайну сцену.

— Що везете? — не піднімаючи голови, запитав солдат, продовжуючи свій дивний ритуал.

— Тканини і посуд, — терпляче відповів Яфас, який явно звик до подібних допитів. — Ваш командир уже перевірив документи. Та й я не вперше...

— Відкривайте ящики, — нарешті, він випрямився, його обличчя набуло серйозного виразу, що мав би викликати повагу... але скоріше нагадувало хлопчиська, який намагається здаватися дорослим.

На кілька миттєвостей повисла напружена тиша.

— Досить, Айдане, — пролунав низький, владний голос. Від одного його звучання в повітрі повіяло холодом.

Я перевела погляд і побачила командира. Він стояв, заклавши руки за спину, і дивився на свого підлеглого так, ніби той був примхливою дитиною, яка не виправдала очікувань.

Айдан помітно зжався, його плечі опустилися, а очі потухли. Він коротко кинув на нас підозрілий погляд, але більше нічого не сказав і, різко розвернувшись, попрямував назад до командира.

— Дивись мені без дурниць, Яфасе, — продовжив командир, ховаючи документи у внутрішню кишеню плаща.

— Ображаєш, командире, — Яфас широко посміхнувся і картинно розвів руки в сторони, немов збирався огорнути його в дружні обійми. — Це була всього лише безглузда... помилка.

— Це ти — безглузда помилка в нашому Королівстві, — пробурмотів командир, на що Яфас лише розреготався, анітрохи не збентежений грубим випадом. — Перших на тебе не вистачає... — кинув командир собі під ніс, перш ніж піти, не озираючись.

Я стежила за тим, як солдати рушили далі, перевіряючи інші судна, і лише тоді дозволила собі видихнути.

— Ну, пташенята мої, було приємно провести з вами час, а тепер вимітайтеся з мого корабля, — ліниво кинув Яфас, не втрачаючи своєї самовдоволеної усмішки.

З цими словами він легко підхопив наші речі і, навіть не потрудившись передати їх у руки, просто кинув їх у наш бік.

— І скажіть спасибі, що у вас документи не стали перевіряти. Будете винні, — додав він, вказуючи нам на трап широкою долонею.

Я перехопила ремінь сумки, перекинувши її через плече, і мовчки кивнула. Ніби в нас був вибір.

Проходячи повз хитро усміхненого Яфаса, я ледь помітно пригальмувала, кинувши на нього задумливий погляд.

— Безглузда... помилка, — протягнула я, немов пробуючи ці слова на смак.

І, о диво, чоловік миттєво сіпнувся, хоча намагався зробити вигляд, ніби нічого не сталося.

— Що ж ви накоїли? — продовжила я, схиливши голову набік. — Побили когось? Наслали прокляття? Або...

Я зробила крок уперед, заглядаючи йому в очі, а потім понизила голос до майже змовницького шепоту:

— Вбили?

Яфас тут же змінився в обличчі.

— Так! — рявкнув він, різко розвернувши мене в бік трапа і, не особливо церемонячись, підштовхнув уперед. — Забери її від мене! Забудьте про борг, просто більше не з'являйтеся в мене перед очима, зрозуміло?!

Махнувши нам рукою, він зник у каюті, голосно грюкнувши дверима, немов боявся, що я раптом передумаю йти.

Я самовдоволено усміхнулася, відкинувши волосся назад.

— Вчись, як потрібно вирішувати проблеми, — з важливим виглядом оголосила я, зробивши впевнений крок уперед, просто назустріч пригодам...

Рузан шумно видихнув, театрально закотивши очі і прикриваючи обличчя рукою.

— Обов'язково візьму в тебе кілька уроків, але вихід у місто в іншій стороні.

Прокляття.

Я завмерла, відчувши, як кров прилила до щік.

— Хм, так, звісно, я знала... — пробурмотіла я, прочистивши горло.

Немов нічого не сталося, я розвернулася на п'ятах і попрямувала вже в потрібний бік, гордо піднявши підборіддя.

Рузан, не чекаючи мене, спокійно рушив уперед, а я прискорила крок, щоб, не дай Перші, не втратити його з поля зору.

***

Піднявшись широкими, подертими часом кам'яними сходами, ми нарешті опинилися в самому серці міста. Перше, що я відчула — це густий, пряний аромат спецій, упереміш із чимось солодкуватим, що тягнувся від вуличних крамниць. Потім мене накрила нова хвиля галасу: всюди лунали жваві голоси торговців, які зазивали покупців, дзвінкі крики дітей і легкий дзвін дзвіночків, закріплених на лавках.

Губи самі розтягнулися в усмішці, коли повз мене пронеслися кілька дітлахів, із захопленням розмахуючи фігурками, явно вирізаними з паперу. Один із хлопчаків, сміючись, ледь не налетів на мене, але спритно ухилився, виблискуючи темними, розкосими очима, сповненими веселощів.

Я почала з цікавістю роздивлятися оточуючих. Жителі Одхана вирізнялися особливою грацією в рухах, і навіть їхній повсякденний одяг був схожий на частину ретельно продуманого ритуалу. Жінки носили довгі, обтислі сукні темних тонів, з витонченим розрізом на боці, який не робив вбрання вульгарним, а, навпаки, надавав йому витонченості. І хоча за кроєм одяг був схожий, його відрізняла вишивка — у кожної жінки вона була унікальною, немов візерунки розповідали про її походження або статус.

Чоловіки одягалися простіше: легкі, пісочного кольору штани і заорені лляні сорочки, що залишали руки відкритими. Майже всі мали темне, як нічне небо, волосся, засмаглу шкіру і проникливі погляди, що помічали навіть найменші деталі.

Нам із Рузаном, принаймні, пощастило з тим, що ми не виділялися кольором волосся. Але ось мій злегка приголомшений і розгублений вигляд одразу ж видавав у мені іноземку.

Жара в Одхані виявилася навіть сильнішою, ніж я очікувала. Все, що я читала про нестерпну спеку цього краю, виявилося найчистішою правдою. Сонячні промені, здавалося, проникали просто під шкіру, змушуючи сорочку неприємно прилипати до спини. Піт ковзав по скронях, а в роті пересохло настільки, що мені здавалося, ніби я ковтаю гарячий пісок.