Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Міра 

Щойно двері зачинилися за відвідувачками, я зрозуміла, що майже не дихала. Груди палало від стриманого страху, а пальці мимоволі стислися в кулаки. В кімнаті стояв запах трав’яного настою, яким я намагалася заспокоїтися, але він лише здавався гірким і чужим.

Фей… Вона впала не сама.

Ця думка била в скронях, як дзвони, не даючи ні на мить відволіктися. Аза та Астра були єдиними, хто теж підозрював, що її смерть — не випадковість. Але навіщо відвідувачки шукали мене? Що їм потрібно?

Треба тікати.

Але спершу — поговорити з близнючками. Вони повинні знати правду. Проте як дістатися до кімнати непоміченою?

Я швидко порпалася в кишенях, поки пальці не наткнулися на знайомий округлий край. Монета. Вона могла стати моїм порятунком.

Я міцно стиснула її в долоні, холодний метал вгризався в шкіру. Глибокий вдих. Видих. Шепіт:

— Дух дому, тримай монету, благаю, проведи мене в мою кімнату непоміченою.

Повітря навколо затремтіло, і за мить у темряві з’явився метелик — тонкий, майже прозорий, з крильцями, що вловлювали найменше світло. Він злетів уперед, прокладаючи мені шлях, і я ковзнула за ним, розчиняючись у тінях.

Коридори здавалися довшими, ніж зазвичай. Кожен звук змушував мене здригатися: потріскування свічок, далекий стукіт каблуків, ледь чутний шурхіт тканини.

Раптом — кроки.

Я завмерла, кров захолола в жилах.

Леді Одет.

Її темна сукня хвилями ковзала по підлозі, а тінь від лампада на стіні витягнула її силует, наче хижа тварина з розпростертими крилами. Вона спинилася, вдихнула носом повітря, і я майже відчула, як її холодний погляд ковзає коридором.

Я припала до стіни, влипла в її рельєфну поверхню, затримуючи дихання. Серце гупало так сильно, що, здавалося, ось-ось видасть мене.

Леді Одет зробила ще один крок… і пройшла повз.

Я ледве втрималася від рвучкого видиху і, дочекавшись, поки її постать розчиниться у темряві, поспішила далі.

Двері кімнати здригнулися під моєю рукою, і я буквально ввалилася всередину.

Близнючки підскочили з місця, їхні світлі очі розширилися.

— Міра! Тебе шукає директорка!

— Я знаю, та це пастка, — задихано кинула я, захлопуючи двері. — Фей… Фей не сама впала.

Тиша розтеклася між нами, мов густа смола.

— Що ти кажеш?.. — Астра злякано зустрілася поглядом із сестрою.

— Леді Фрея й леді Одет якось причетні до цього, я підслухала їх розмову, — я провела долонею по чолу, прибираючи вологе пасмо волосся. — Нам не можна залишитися тут. Потрібно тікати, ви підете зі мною? 

Аза ступила крок уперед.

— Що нам робити?

— Куди ми підем?

— Ми підем до драконів.

Я кинулася до вікна і різко розчинила його. Нічний вітер одразу рвонув у кімнату, заворушивши завіси. Під вікном росло дерево, його міцні гілки простягалися до нас, наче запрошували схопитися за них.

— Швидко.

Ми перетнули кімнату одним рухом. Вітер зірвав мені з плеча тканину, коли я хапалася за шорстку кору. Ступні ковзнули по гілці, але я встигла вчепитися, спускаючись все нижче, поки не торкнулася холодної землі.

Побігли.

Ніч була густа, важка, пахла мокрим листям і тривогою. Ми неслися вперед, ковзаючи між тінями, поки попереду не з’явилися ворота.

І тоді…

Небо спалахнуло.

Раптово школу накрив магічний купол. В його світлі все довкола стало зловісно-золотавим.

Гучномовець оголосив:

— Школа в небезпеці. Напад драконів.  Всим ученицям негайно зібратися в холі.

Удари магії зірвалися в повітря, і я, задихаючись, встигла розгледіти їх.

Я бачила Ноеля. Дейрона. І десятки драконів.

Вони били по щитах, магія розтікалася по куполу, розриваючи темряву.

Ноель обернувся. Його очі застигли на мені, розширені, сповнені жаху.

— Тікай!

Я не встигла зрозуміти, що сталося.

Заклинання попало прямо в спину, біль пронизав наскрізь, і я почула лише відчайдушний крик близнючок.

Темрява.

Прокидалася я важко. Тіло зовсім не слухалося, холод пробирав до кісток. Де я?

— Давай швидше, щит довго не витримає, дракони скоро будуть тут! — голос леді Одет різонув простір, відбиваючись від кам’яних стін.

Хтось грубо смикнув мене за ноги, перевіряючи кайдани. Кайдани? Навіщо?.. Я спробувала поворушити руками, але вони теж виявилися закутими. Тривога накотилася хвилею, змушуючи дихати уривчасто.

Я розплющила очі. Навколо — кам’яні стіни, приглушене світло. Печера? Напевно, під школою. Я лежала на грубому вівтарному камені, а неподалік метушилася леді Одет, розставляючи якісь предмети.

— Що ви робите? Навіщо це? — голос мій зірвався, ледь не зламавшись.

— О, люба, нічого особистого. Ти просто найбільш підходяща кандидатура, — леді Фрея дивилася на мене з майже ніжною усмішкою.

— Для чого?

— Забагато запитань… Але так вже й бути. Я бачила, як у тобі пробудилося зцілення. У тебе майже повний набір магії життя… Можливо, мені вистачить твоєї сили, щоб завершити ритуал.

Я сіпнулася, та кайдани не дали навіть піднятися.

— Ви говорите якусь маячню! Ви ж директорка! Ви маєте захищати нас! Леді Одет, зупиніть це!

Леді Одет на мить зупинилася, її погляд зустрівся з моїм.

— Так буде краще, — її голос звучав надто рівно, надто спокійно. — Не пручайся.

Ні. Це не може бути правдою. Це кошмар, з якого я ось-ось прокинусь.

Леді Фрея підняла кинджал. У повітрі затремтіла магія, важка, давляча, як штормове небо перед бурею.

Раптом печеру сколихнув гуркіт. Чужі крики змішалися зі звуками бою. Хтось вдерся всередину.

— Беатріс, ні! — голос, наповнений жахом, розірвав повітря.

— Міра! — ще один відчайдушний вигук.

Та було пізно.

Клинок увійшов у мою плоть, пронизавши серце.