Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Ноель Валлгард

Усвідомлення всього, що я дізнався, накотило лавиною, розчавлюючи мене страхом, якого я ще ніколи не відчував. Я можу втратити Міру.

Коли вона стала сенсом мого життя? Можливо, ще тоді, коли я вперше подивився в її великі блакитні очі. А може, коли вона врятувала мене, не замислюючись ні на мить. Чи в той день у школі, коли я зрозумів, що Міра більше не боїться мене. Я не знаю. Але точно пам’ятаю момент, коли поцілував її — знаючи, що вже пропав.

Авгур метався в моїй свідомості, його занепокоєння билося в мені гострими ударами. Він давно визнав її своєю цінністю, і зараз, відчуваючи небезпеку, просто скаженів.

Я вирвався назад до зали наради, влетів, навіть не вдихнувши до кінця.

— Батьку! — голос був надто гучний, надто зірваний, але я не міг стриматися. — Це терміново! Часу ще менше, ніж ви думаєте!

Дейрон відвів від мене погляд, але не встиг заговорити.

— Ти казав, що Беатріс не вистачає магині життя… — я зробив паузу, щоб вдихнути, хоча легені здавалося стисли від холоду. — Тепер вона в неї є.

— Міра. — Голос Дейрона затремтів. Він усе зрозумів.

Очі його розширилися, а потім раптово звузилися.

— Хто вона? — голос батька був холодний, але я бачив, як напружилися його пальці. — Чому ти вважаєш, що вона підійде Беатріс?

Я розкрив рота, щоб відповісти, але мене випередив Дейрон.

— Ми бачили, як вона зцілила дівчинку.

— І що з того? — насмішкувато кинув один із присутніх. — Цілителі існують. Вона не єдина.

— Вона не цілитель, — відрізав я. — Вона емпатка.

Тиша накрила залу, наче глибока вода.

А потім почався хаос.

Чиїсь голоси змішалися, слова заглушали одне одного. Я чекав, поки хтось із них почне щось вирішувати, поки кинуться аналізувати ситуацію…

— Тихо! — гримнув я.

Усі замовкли. Я відчував, як мене обпалюють десятки поглядів, але часу не було.

— Ми летимо. Готуйте воїнів.— наказав верховний.

Лунають накази. Хтось вибігає з зали, комусь передають зброю, хтось кидається до зв’язкових. Я майже не чую цього. В голові лише одна думка — треба встигнути.

— Де Тінь? — запитує Дейрон.

Ми знаходимо його в одному з коридорів, разом з Ейнаром. Обоє вже в бойовій готовності, біля них вісім кращих воїнів охорони.

— Інші наздоженуть, — кидаю я. — Рушаємо.

Часу обмаль. В Елезійських горах портал відкрити неможливо, доведеться летіти грифарусами. Я не думаю про страх, про висоту, про те, як колись боявся навіть дивитися вниз. Авгур рветься вперед, його тривога палає у моїх жилах.

Чому ми так повільні? Чому гори такі довгі? Чому я відчуваю, що вже запізно?

Нарешті — вихід із гір. Тінь відкриває портал. Він змикається навколо нас, вириває із простору, і за мить ми опиняємося…не біля школи, а біля воріт школи.

— Якого дракона лисого вони активували захист?! — виривається у Тіні.

Я бачу її.

Міра. Вона біжить до воріт разом із близнючками. Їй залишилося зовсім трохи, ще десяток кроків…

Навколо вибухає магія. Дракони б’ють по щиту, і він тремтить, але не падає. Золотаве світло розтікається куполом, ніби блискавки, що застрягли у просторі.

— Зняти захист! — кричить Дейрон.

Але це не так просто.

Позаду них з’являється рух.

— Ні… — губи сухі, слово виходить ледь чутним, але серце виривається з грудей.

Я знаю, що станеться.

Я знаю, що не встигну.

— Тікай, — кричу я.

Міра озирається, зустрічає мій погляд. В її очах відчай, страх, рішучість.

Закляття прилітає прямо в спину, і вона падає.

Хвилина.

Ні Міри, ні нападників більше не було.

Авгур ревів, немов смертельно поранений, і це відлунювало в мені, рвало на шматки. Вогонь, блискавки, удари магії відлітали від щита, не залишаючи й подряпини.

— Та пробийте цей клятий захист! — заволав я, не впізнаючи власного голосу.

— Сину, тримай себе в руках, — голос батька пробився крізь мій гнів, але не заглушив його. — Лють не помічник у бою.

Я так не вважав.

Я знищу кожного, хто став на моєму шляху.

Нарешті з’явилося підкріплення. Ще кілька ударів — і щит розлетівся на уламки.

І відразу перед нами постала нова перешкода.

Імператорські солдати.

Їх було багато, набагато більше за нас. Але що їм, звичайним людям, проти драконів?

— Ноель, ти засліплений своїми емоціями! — гукнув батько.

— Мені вона теж дорога, але… так не можна, — пробелькотів Дейрон.

Мені було байдуже.

Я мав лише одну мету.

Врятувати Міру.

Я не знав жалю. Ні до кого. Кожен, хто ставав на моєму шляху, падав мертвим. Я бачив тільки червоний туман перед очима, а всередині палав Авгур, несамовито рвався вперед.

Я знав, куди йти.

Печери.

Я відчував це шкірою, кожною клітиною, кожною краплею крові.

Батько і Дейрон не відставали, Тінь прикривав нас збоку. Кам’яні стіни, що здавалося, тягнулися в безкінечність, темрява, що душила. Тут можна блукати вічно, але мене тягнуло вперед, невідворотно, немов доля сама вела мене до кінця.

Ми влетіли до великої печери майже одночасно.

— Беатріс, ні! — крикнув Ейнар.

— Міра… — вирвалося з моїх губ.

Час завмер.

Я не бачив нічого, крім кинджала, що входив у тіло Міри.

Я чув останній удар її серця.

Ні…

Авгур збожеволів, його злість і біль вирвалися назовні у чистій, неконтрольованій силі. І сталося неможливе.

Темрява спалахнула світлом.

Здавалося, нізвідки виник величезний чорний дракон, його крила затулили півпечери.

— Ви нічого не зупините! — розсміялася Беатріс, її очі палали безумством. — Тепер я матиму силу богів! Я сильніша за будь-кого!

Вона стискала кинджал, і з його леза магія струмувала прямо в неї, переповнюючи її тіло сяючими потоками.

Авгур навіть не замислився.

Один стрибок — і його щелепи зімкнулися на її тілі.

Розкусив навпіл.

Магія вибухнула, потікла далі.

З кинджала — до Беатріс.