Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

Запам’ятай: доки тебе хтось любить, померти неможливо

Анджела Нанетті

 - Як ти?...

 - Краще… Сьогодні трохи виходила надвір. Лейсі водила мене на прогулянку…

Аніта другий тиждень майже не вставала з ліжка. Їй було дуже погано.

З моменту сутички в лісовій хатині минуло півроку. І ще місяць тому ніщо не віщувало біди.

Річ у тім, що людське життя - коротше за життя ельфів, гірських чи рівнинних, дворфів та більшості інших рас. Звісно, Аніта була магом, а маги, навіть слабенькі, живуть куди довше за звичайних людей. Але тоді, сплітаючи заклинання, що зіпсувало зброю розбійника, вона вклала в нього не лише всі свої невеликі магічні сили (тим самим перенапруживши внутрішнє Джерело), а й частину сил життєвих.

І ось тепер це далось взнаки.

На обличчі жінки почали з’являтися ознаки старіння. До цього додалися хронічна слабкість та постійні хвороби - тепер навіть найслабший протяг міг викликати в неї застуду та лихоманку.

Хеленіта намагалась допомогти матері - але сил звичайного, хай і талановитого, цілителя тут явно було недостатньо. Будь-які відновлювальні заклинання давали лише тимчасовий ефект, а щойно їхня дія припинялась - все поверталось на круги своя.

Мелф майже цілодобово сидів коло ліжка дружини, тримаючи її за руку, закинувши всі інші справи.

Вся родина ходила з посірілими обличчями. Лейсі та Хеленіта не стримували сліз.

Келдар день у день заходив навідати їх, переконувався, що нці не змінилось - і вертався додому. Дворф стискав зуби та кулаки, бурчав, обіцяючи комусь за все це набити морду. Та бити морди було нікому - спільників Фенго Рудого, які стали причиною всієї цієї ситуації, давно стратили.

В місті від нього всі сахались, бо весь вигляд бородатого здорованя обіцяв проблеми будь-кому, хто бодай косо погляне в його бік.

Сальф’яніра не було вдома. Він був у столиці, де посольські справи терміново вимагали його присутності. В останньому листі рівнинний ельф повідомив, що зв’яжеться з родичами і дізнається, чи зможуть вони якось допомогти. Правда, надії на це було мало…

 - Мелфе… На тобі вже обличчя немає. Йди відпочинь. Я нікуди не подінусь…

 - Зараз, люба, - пошепки відповів ельф, стискаючи руку жінки. - Все буде добре. Я не дам тобі згаснути…

Двері обережно прочинилися, всередину просунулась спочатку масивна руда борода, а потому й весь Келдар.

 - Вітання. Мелфе… є розмова.

 - Мені наразі не до розмов, друже, - глухо відповів Уілкінс-старший.

 - Це важливо! - наполягав дворф. - І напряму стосується нинішніх подій.

За півгодини все сімейство, окрім Аніти, зібралось у вітальні.

 - Ми з Келом їдемо ненадовго в Стоунвілль, - оголосив Мелф. - Повернемось дня за два-три. Хел… наглянь за матір’ю. Лейсі, допоможи їй по мірі сил. Клайф… - він опустив руку на синове плече. - Ти за старшого.

Той мовчки кивнув.

 - Діду… - несміливо запитав Рейф. - А що там, у Стоунвіллі?

 - Можливо… шлях до порятунку.

* * *

Минув тиждень.

На подвір’ї ранчо “Гірський Вітер” стояли троє осідланих коней. Вся чоловіча частина родини Уілкінсів збиралася в далеку подорож.

Родина, окрім Аніти, що відпочивала, зібралась на веранді. Тут же був і Келдар.

 - Ну що, - промовив Мелф, - ми готові. Постараємось повернутись якнайшвидше. До гір тижні два верхи, стільки ж назад… Але я не знаю, скільки часу займе те, що я задумав.

 - Може, все ж таки поїхати з вами? - запитав Келдар. - Північне прикордоння - місце, де не завадить зайвий ствол. І один дворф, що вміє ним користуватися.

 - Дякую, мій друже і наставнику… Та це наша сімейна справа. Тебе ж я попрошу про інше - наглянь за жінками, доки нас не буде.

 - Будь спокійний, друже, - кивнув здоровань. - Поживу поки тут в гостьовому будиночку. Дюк поки сам вдома похазяйнує…

 - А він впорається? - схвильовано запитала Лейсі. - Раптом бандити?

 - Дійсно… - задумався Келдар. - Треба було йому більше набоїв лишити, може, ще один револьвер, під ліву руку… А! - він махнув рукою. - Впорається. Хіба не я його стріляти вчив?

 - Ну, тоді можна бути спокійними, - відповів Мелф. - Збираймося. Хел, наглядай за матір’ю. Важливо, щоб вона протрималась до нашого повернення… І навіть трошки довше.

 - Зроблю, - кивнула головою цілителька. - Я вже наклала на неї комплекс підтримуючих заклять і триматиму його стільки, скільки треба. Роза і Джесіка поки впораються без мене в лікарні… Вони хоч чарами й не володіють, але звичайні способи лікування знають непогано.

 - Чудово. Лейсі… На тобі господарство. Крім тебе, нікому…

 - Я все зроблю, - донька промисловця з Льодовитих островів по черзі обійняла сина, чоловіка та свекра. - Тільки прошу, не вплутайтесь знову в якусь пригоду.

 - Сонце, нас троє, - заспокійливо посміхнувся Клайф. - Якщо на нашу голову й знайдуться якісь пригоди - то будуть виключно їхні проблеми. Час не чекає, по конях!

* * *

Тонка пелена першого снігу вкрила землю. Троє вершників виїжджали з лісу.

Шлях до північного узгір’я минув спокійно і майже без пригод. Лише раз на Уілкінсів спробували напасти бандити… Спробували, на свою біду. Все вирішилось кількома пострілами і дуже швидко.

 - Ну що, молодь, - Мелф зістрибнув з коня і щільніше закутався у міхову куртку - в цій місцевості взимку було досить холодно навіть за мірками Пригір’я, - тут наші шляхи розходяться. Вертайте до лісу і чекайте мене там, як домовлено. Тиждень, максимум два - і я повернусь.