Читати книгу - "Обіцяна, Леля Карпатська"

Староста ледь втримався на ногах. Він випрямився і знову глянув на колишнього друга. Власлав більше не всміхався.

— Вороття немає, — прошипів він. — Ляна обіцяна мені. Повертайся додому, Святе! Передавай вітання Марго.

— Ти мене обдурив!

Святослав хотів знову вдарити Власлава, та раптом його схопили ззаду чиїсь руки. Кілька чоловіків підкралися непомітно і напали на нього, заламуючи руки.

— Все було чесно. Він виконав твоє бажання — ти став професором в одному з найпрестижніших ВУЗів країни. Ти, натомість, пообіцяв віддати йому те, про що ще не знав.

— Але то була моя дитина! — кричав Святослав, намагаючись вирватися з рук посіпак Власлава. — Ти мені збрехав! Я не знав, що Маргарита вагітна! Я не знав, що це серйозно!..

— Що ж, незнання закону не звільняє від відповідальності. Угода є угода, — Власлав поправив волосся, витер краплю крові в кутку рота і рушив до Форда. – Дівчинка виросла. Час настав.

— Ні, Владиславе! Благаю тебе! — кричав Святослав, намагаючись вирватися.

Проте староста більше не слухав його. Він сів у пікап, завів двигун і через хвилину зник у куряві, залишивши Святослава на поталу своїм прислужникам.

***

Натовп студентів перед авдиторією обурено гудів. Прискіпливий професор вкотре направив на перездачу половину групи. Святослав зі злістю гримнув рукою по стіні.

— Та бляха! Скільки можна?! Він спеціально нас «валить»!

— Бабла хоче, — втомлено відповів йому один з одногрупників.

— Не маю я грошей і не збираюся платити.

Святослав витягнув з сумки товстий конспект і заходився повторювати матеріал. За ним пильно спостерігав худорлявий хлопець із брудним попелястим волоссям, зібраним у неакуратний хвіст. Святослав відчув його погляд.

— Якісь проблеми?

Той нервово сіпнувся і спробував усміхнутися, але то було схоже на оскал шакала.

— Можу допомогти, якщо хочеш?

Святослав хмикнув:

— Цікаво як?

— Заходи ввечері в 302 кімнату, розповім. До речі, мене звати Владислав.

Бажання врешті спекатися ненависного предмета змусило Святослава постукати у двері, сподіваючись побачити купку студентів-ботанів за книжками.

— Заходь, — прошепотів голос і Святослав проник у напівпрочинені двері.

У тісній кімнаті гуртожитку окрім нього було троє хлопців. Одного з них він вже знав. Миршавий дивакуватий юнак, запрошення якого Святослав прийняв, кивнув у бік інших двох.

— Мій брат Олег.

Близнюк був копією Владислава, але кремезніший та приємніший на вигляд.

— А це Женя. Він на два курси старший.

Високий хлопець у сорочці в клітинку стояв біля вікна. Він підійшов до Святослава і потиснув йому руку.

— Отже, ми всі зібралися тут з однією метою: стати кращою версією себе, — урочисто мовив Владислав.

Його постава та голос враз змінилися. Хлопець став посередині кімнати, заповнюючи своєю впевненістю все приміщення. Святослав на мить кинув погляд на Олега, подумавши, що то він, а не його нервовий брат-близнюк.

— Я думав, ми будемо вчитися, — нагадав Святослав, запитально глянувши на присутніх.

— Нам потрібні результати, — пихато мовив Владислав. — Ми не будемо марнувати час на теорію. Є спосіб досягнути цілей значно швидше. — Голос хлопця звучав солодко, але в ньому відчувалася незрозуміла загроза.

Святославу не сподобався його тон. У кімнаті повисла напруга, і він уже думав про те, щоби піти. Але Олег розірвав тишу:

— Влаславе, годі тобі їх лякати! Вони хочуть знати, як це працює. Розкажи нормально.

Владислав знизав плечима, ніби погоджуючись.

— Все дуже просто. Ми укладаємо угоду. З тим, хто дає силу. А взамін кожен з нас щось віддає.

— Що саме? — голос Святослава прозвучав з викликом.

— Те, що найбільше цінуєш. Можливо, це буде твоя гординя. Можливо, спокійні сни. Можливо, щось інше... Ти навіть можеш і не знати, що це.

Святослав відчув, як всередині щось стиснулося.

— А якщо я відмовлюся? — запитав він, намагаючись зберігати холоднокровність.

Женя, що стояв біля вікна, підійшов ближче. Його вираз обличчя був серйозним.

— Ти можеш піти. Але знай: ця можливість випадає лише раз у житті. Ми всі тут зробили свій вибір. І ми не шкодуємо.

— І чим ти готовий пожертвувати?

Женя байдуже хмикнув.

— Мені все одно. Можу віддати років двадцять свого життя.

Святослав насупився:

— Заради чого?

— Та не знаю, старий! — кинув хлопець роздратовано. — Я хочу вибратися з цієї діри! Союз розвалився, а покращенням і не пахне. Ти бачив, як живуть люди за кордоном? Їм не платять зарплату цукром та сервізами!