Читати книгу - "Хранителька темряви, Поліна Ташань"

Люсі нічого не відповідала, борючись із внутрішніми сумнівами. З одного боку, вона була не проти допомогти, тим паче якщо це збереже життя воїнам з обох сторін, а з іншого — вона не знала, чи варто їй влізати в політику, враховуючи те, що сталося з її родиною. Чи не легше втекти, побудувати собі будиночок у лісі й жити спокійно подалі від людей? А якщо вона все-таки погодиться й Арон переможе? Було занадто багато «якщо», щоб так одразу прийняти рішення.

— Співпраця має бути взаємовигідною, — повів Арон, помітивши її сум’яття. — Якщо ти мені допоможеш, проси що завгодно. Гроші, посада, земля — будь-що. — Він зробив паузу, згадавши: — Хіба що крім корони, бо я вже заручений.

— Ого, не знала про це. Прийми мої вітання, — промовила Люсі. Новина про заручини застала її зненацька, так що вона не одразу згадала про суть розмови. — А про співпрацю я подумаю.

***

Люсі завжди любила світлі зимові ночі, але особливого значення цей час пори набув для неї після отримання нової сили. Чари таїлися в темряві, темрява панувала скрізь. Це джерело енергії здавалося невичерпним. Щоразу з настанням сутінків Люсі відчувала небувале піднесення кожною кісточкою, кожною волосинкою. З кожним вдихом і видихом, як би холодне повітря не обпікало їй горло. І хоч на ранок поверталася втома, але вночі ця думка її не турбувала. До того ж, в Академії ніч — гарна можливість для навчання поза увагою чужих очей. Ось і зараз Люсі, заховавшись під каптуром куртки, помалу прямувала розчищеною від снігу доріжкою на тренувальний майданчик для стрільби з лука.

Як вона й очікувала, взимку охоронці не так відповідально ставилися до патрулювання, а тому їй ніхто не завадив дістати зі складу стрілу та мішень, повісити її на дерево й почати спроби лише за допомогою магії направити стрілу прямісінько в «яблучко».

Зробити це виявилося важче, ніж вона сподівалася.

Спершу в Люсі виникли труднощі з тим, щоб просто зловити стрілу в повітрі, бо вона оберталася від найменшого пориву вітру. Потім треба було виставити її в правильному напрямку. Під час цього вона ненароком уколола палець наконечником. Хто ж знав, що навчальні стріли такі гострі? Ще за кілька хвилин невдалих запусків, Люсі збагнула, що стріла летить занадто повільно, і з такими успіхами не проб’є навіть листок паперу. Про мішень вже й мови не йшлося. Порада Елізабет: «А ти уяви, що це людина», — тільки погіршила ситуацію. Від відчаю та власної безпорадності Люсі хотілося закинути голову й засміятися, дивлячись на зорі, але вона не могла дозволити собі покинути майданчик без результату, а тому просто продовжила робити спроби.

Повітря, запуск — падає, сніг. Повернула в руку, повітря, запуск — мішень, відбилася, сніг. І так по колу. Аж раптом вона відчула неподалік чужу присутність. Хтось дуже нахабний наближався до неї по стежці. Потайки кинувши погляд, вона не побачила нікого — цей хтось прикрився ілюзією невидимості. Однак заклинача простору так легко не надурити.

Нічого не промовивши, Люсі кинула стрілу на сніг, зліпила сніжку й жбурнула її прямісінько над, здавалося б, порожньою доріжкою. Сніжка розбилася об невидиму постать, а тоді ілюзія зникла.

— Попався, — усміхнувся Арон і почав струшувати рукою сніг із свого дорогого пальта.

От зараза! Та що ж їй так не таланить? Знову король і знову напартачила. І чому вона взагалі думала, що це хтось з одногрупників вирішив пожартувати?

— Це могла бути стріла, — промовила Люсі, гризучи себе провиною, і підняла деревко зі снігу двома пальцями. — Наступного разу попереджай, якщо захочеш підкрадатися. І навіщо це взагалі робити королю?

— Побачив, як ти тренуєшся, і захотів допомогти.

Ця чарівна усмішка не спадала з його обличчя. Арон говорив так щиро, так невимушено, що Люсі не мала ані найменшого бажання сперечатися з ним.

— Добре. — Вона кивнула, злегка зашарівшись, і розвернулася до мішені.

Перед королем головне — вести себе впевнено та водночас не порушувати загальноприйняті норми поведінки. А це робити не так і легко, коли король — брат твоєї подруги, який до того ж поводить себе так, наче ви рівні.

Наступний постріл був не набагато кращим за попередні. Зітхнувши, Люсі вчергове магією повернула собі в руку стрілу, при цьому не зрушивши з місця. Принаймні це вдавалося без складнощів.

— Спробуй уявити, як швидко вона летить. Як влучає. З яким звуком тріскається дерево мішені. Кажуть, це допомагає, — сказав Арон, підійшовши ближче, майже впритул.

— Я знаю поради для створення ілюзій, — промовила вона. — І вони навряд чи підійдуть до магії простору.

— І звідкіля ж?

Знизавши плечима, вона недовго думала та відповіла:

— Я була майстринею примусу, перш ніж стати вбивцею.

— Рідкісний дар, — зауважив він. — Я ж більше по емоціях, хоча ми не звикли ділити заклиначів розуму на майстрів. Це нововведення з трьома ключами від Вільгельма трохи дурнувате.

— Від герцога Клінтона, — виправила Люсі. — Хоча люди швидко звикли до нових назв. Та й у цьому є сенс, бо ключники володіють магією по-різному. Хтось краще в ілюзіях, хтось у примусу, а комусь легше дається контроль почуттів. Так було завжди.

— Ключники, — повторив Арон з відтінком відрази. — Одна ворона подобалася мені більше за зв’язку ключів.