Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

- Зосередься. – вивів його з роздумів та стану блаженства суворий голос.

- Ти схожа на відьму. – пожартував він у відповідь, відверто милуючись її тонким станом у довгій сорочці..

- Дуже смішно. – не змінюючи тону, відповіла дівчина, легенкьим порухом руки відкинувши пасмо свого рудого волосся.

- Ти колись зможеш розслабитися? – промовив Сірко, з жалем покидаючи стан ейфорії, легенького бризу та прохолодного вітерця.

- Ні. – відрубала Софі.

Натомість вона підійшла до вогнища, витягла звідти важкими металевими щипцями нагріту до червоного стану ржаву підкову та опустила її у казан. Та зашипіла, вивільнюючи пар та іржу у воду. Дівчина почала шепотіти незрозумілі слова, пильно дивлячись на казан. Вода у казані почала булькати, стан кипіння ставав дедалі потужнішим, і незабаром у котлі утворився справжній водяний вихор. Сірко, мов заворожений, спостерігав за цим дивним видовищем. Софі тим часом витягла підкову та закопала її під найближчим деревом.

Тоді підійшла до вогнища, набрала у кухоль киплячу воду, прошепотіла туди кілька слів і вилила Івану на плечі. Той на мить зіщулився, очікуючи пекучого болю від опіків. Та його не послідувало. Вода виявилась теплою.

- Коли вода у казані охолоне, маєш випити та вмитися. – сказала дівчина, закінчивши обряд. – І дай випити своїм братчикам. Ви ж хочете повернутись до України живими.

З її вуст слово «Україна» звучало незвично, проте якось по-особливому, співоче. Сірко зіщулився від ностальгії. Як же він сумував за своїм життям на рідній землі, яку обороняв в безперервних сутичках з клятими людоловами. Скільки разів чайки козаків доходили до самого Перекопу, скільки разів нестримні братчики під його орудою влаштовували хитрі пастки та засідки біля переправ та обіч шляхів, чатували на людоловів та громили загони, які поверталися в Крим із полоненими і здобиччю. Десятки тисяч невільників-українців звільнив Сірко з запорожцями, і у кожного козака, що був із ним, навіки закарбувались  в пам’яті його слова: «За віру православну заступаючись і славу безсмертну тим собі заробляючи, ми груди свої кров'ю неприятельською багрянимо. Бог свідок моєї душі, що я ніколи не ходив в Україну з тим, щоб руйнувати мою Батьківщину; не хвалячись, правду говорю, що всі мої заходи і намагання спрямовані на те, щоб робити шкоду нашим ворогам, бусурманами».

- Повертайся. – дихнуло подихом альпійських луків.

Сірко пручався. Ностальгія за рідним краєм, мов лавина, прорвала міцні заслони у його свідомості. Звір у ньому прокидався. Повільно. Проте незворотно.

- Повертайся. – настирливо дихала зеленоока відьма альпійськими луками.

Та він уже не чув. Свідомість його розтанула, мов сніг на сліпучому квітневому сонці. Натомість з’явився Він. Могутній первородний. Той, кого йому вдавалося так довго стримувати. Він чув лише запах. Цей солодко-нестерпний запах того, кого йому потрібно було вбити.

Запах Зрадника.

Запах принца Конде.

Любий читачу, якщо тобі подобається моя творчість. напиши про це у коментарях та постав уподобайку. Це надихне мене писати ще краще для тебе ))