Читати книгу - "Небудь-де"

— Якщо вірити написаному в сувійчику, — сказала вона, — то Анґелус має бути десь у цій кімнаті.

Тоді Дуері подивилася на сувій ще раз, після чого уважніше оглянула залу. І скорчила гримасу.

— Пху, — пояснила вона й метнулася назад сходами тією ж дорогою, якою вони прийшли. Ричарда накривало могутнім дежавю, а тоді він усвідомив, що так, звісно це було йому знайоме — саме так він проводив вихідні за часів Джесики. Зараз йому вже здавалося, що ті вихідні насправді випали на чиюсь іншу долю, і то дуже й дуже давно.

— Анґелуса в тій залі не було? — спитав Ричард.

— Не було, — сказала Дуері трохи гарячіше, на думку Ричарда, ніж того заслуговувало його питання.

— А, — сказав він. — Я просто спитав. — Вони пішли до іншої зали. Ричард подумав, чи не починаються в нього галюцинації від надлишку спожитого при Графському дворі цукру чи сенсорної депривації. — Я чую музику, — сказав він. Схоже, десь грав струнний квартет.

— Вечірка, — відповіла Дуері.

Справді. Люди в смокінгах, з якими вони стояли в черзі. Ні, Анґелуса й тут не було видно. Дуері пішла до наступного коридору, і Ричард потягнувся за нею. Йому хотілося приносити більше користі.

— А цей Анґелус? — сказав він. — На що він схожий?

На мить їй захотілося вичитати йому за саме це питання.

Втім, вона опанувала себе й потерла чоло.

— Тут просто написано, що на ньому є зображення ангела. Навряд чи його дуже важко знайти. Врешті-решт, — з надією додала вона, — скільки тут узагалі може бути речей з ангелами?

9

Джесика відчувала на собі тиск. Вона хвилювалася, нервувала і совалася. Вона систематизувала колекцію, домовилася з Британським музеєм, щоб той прийняв виставку, організувала реставрацію центрального експоната, допомагала розвішувати й виставляти решту і складала список запрошених на грандіозне відкриття. Воно й на краще, що в неї не було хлопця, казала вона друзям. На нього все одно не було б часу. Хоч було б і непогано, подумала вона, коли в неї з’явилася на це вільна хвилька — з хлопцем можна було б ходити по галереях на вихідні. Або…

Ні. Вона не пішла в ту частину свідомості. Вона могла виділити потрібну думку не легше, аніж придавити пальцем краплину ртуті, тож знову зосередилася на виставці. Навіть тепер, в останню хвилину, було стільки всього, що треба виправити. Немало коней падали, перечепившись через останню перепону. Немало надміру самовпевнених генералів на власні очі побачили, як перемога, що була вже в їхніх руках, перетворюється на поразку в останні моменти битви. Джесика рішуче збиралася пересвідчитися, щоб усе було як треба. Вона була вбрана в зелену шовкову сукню — генерал з відкритими плечима, що керує своїм військом і стоїчно вдає, ніби містер Стоктон не запізнюється на півгодини.

Її військо складалося з головного офіціанта, півдюжини команди обслуги, трьох жінок, що готували наїдки, струнного квартету і помічника, юнака на ім’я Кларенс. Раніше Джесика була переконана, що Кларенс отримав свою посаду тільки тому, що був а) відвертим ґеєм і б) так само відверто чорношкірим; таким чином, її немало дратував той факт, що Кларенс виявився найефективнішим, найкомпетентнішим і найкращим асистентом з тих, що в неї колись були.

Вона проінспектувала стіл з напоями.

— Шампанського вистачить? Так? — головний офіціант показав на ящик шампанського під столом. — А газованої мінералки? — Знову кивок. Інший ящик. Джесика стиснула губи. — А простої мінералки? Не всі, знаєте, люблять бульбашки. — Простої мінералки вони мали досить. Добре.

Струнний квартет саме розігрівався. Вони не набрали досить гучності, щоб перекривати шум, який долинав з-за дверей. То був гамір невеликої, але напористої юрби: там бурчали жінки в норкових шубах і чоловіки, котрі, якби не знаки «Не курити» на стінах — а ще, мабуть, не поради лікарів — уже б закурили сигари; бурчали там і журналісти зі знаменитостями, які вже зачули запах канапе, волованів, розмаїтих закусок і безкоштовного шампанського.

Кларенс балакав по мобільному, витонченому продукту інженерного прогресу, поруч з яким комунікатори зі «Стар Трека» виглядали важкими й старомодними. Він вимкнув його, поклав до кишені піджака від Армані, яка від цього навіть не випнулася, і заспокійливо всміхнувся.

— Джесико, водій містера Стоктона телефонував з машини. Вони затримаються ще на кілька хвилин. Не варто хвилюватися.

— Не варто хвилюватися, — луною відгукнулася Джесика. Все пропало. Пропало. Увесь захід обернеться катастрофою. Її катастрофою. Вона взяла зі столу бокал шампанського, перехилила його й віддала порожній офіціанту.

Кларенс нахилив голову на бік, прислухаючись до гомінкого бурчання з коридору за дверима. Він глянув на годинника, тоді, з німим питанням — на Джесику, ніби капітан, що чекає генералових указівок. «То як, ідемо в Долину смертної темряви, командире?».

— Містер Стоктон уже їде, Кларенсе, — спокійно мовила Джесика. — Він попросив приватного перегляду до початку заходу.

— Мені вийти й подивитися, як вони там?

— Ні, — рішуче сказала вона. А тоді так само рішуче: — Так. — 3 їжею й напоями вона розібралася, тож тепер Джесика повернулася до струнного квартету й утретє за вечір спитала, що саме вони збиралися грати.

Кларенс прочинив подвійні двері. Усе було гірше, ніж він думав — у коридорі стояло більше сотні людей. І не просто людей. То були Люди. А серед них навіть декілька Особистостей.

— Перепрошую, — сказав голова Мистецької ради. — У запрошеннях вказано «рівно о восьмій». Зараз уже двадцять хвилин по восьмій.

— Ще буквально кілька хвилин, — діловито запевнив Кларенс. — Останні перевірки заходів безпеки.

Жінка в капелюсі загрозливо посунула на нього. Голос у неї був грошовитий, задерикуватий і явно парламентський.

— Юначе, — оголосила вона. — Чи знаєте ви, хто я така?

— Ні, не дуже, — збрехав Кларенс, бо він знав усіх запрошених. — Заждіть секундочку. Я пошукаю когось, хто знає. — Він зачинив двері за собою. — Джесико? Вони зараз бунтуватимуть.

— Не перебільшуй, Кларенсе, — вона рухалася залою, мов зелений шовковий вихор, розставляючи обслугу з тацями канапе чи напоїв у стратегічних точках зали, перевіряючи гучномовну систему, подіум, завісу, шнурок завіси.

— Я вже бачу заголовки, — сказав Кларенс, розгортаючи уявну газету. — «Зголодніла до канапок юрба підстаркуватих мільярдерів розчавила красуню-організаторку».

Хтось загупав у двері. Рівень гучності в коридорі наростав. Хтось дуже голосно говорив «Перепрошую. Кахи-кахи. Перепрошую». Хтось інший повідомляв світові, що це неподобство, просто неподобство, іншого слова нема.

— Вольове рішення, — раптом сказав Кларенс. — Я впускаю їх.

Джесика закричала:

— Ні! Якщо ти…

Та було