Читати книгу - "Куджо"

Цього разу він цілився Джо Кемберу в яйця.

— Слухай, малий, ти не хочеш з’їздити зі мною по харчі, а потім пообідати в «Маріо»?

Тед підвівся.

— Ага. Хочу.

— Тоді їдьмо.

Вона перекинула сумку через плече, на ній були джинси і облізла блакитна сорочка. Тед подумав, що вона дуже вродлива. Він з радістю побачив, що від сліз не лишилося й сліду, бо коли плакала вона, плакав і Тед. Знав, що це по-дитячому, та не міг нічого з собою вдіяти.

Тед був на півдорозі до машини, а Донна вже прослизнула на місце водія, коли він згадав, що в «пінто» барахлить двигун.

— Мамо?

— Що? Залазь.

Але Тед злякано завагався.

— А якщо гавкне двигун?

— Гавкне… — Донна спантеличено подивилася на нього, а тоді з її сердитого виразу він зрозумів, що про проблеми з машиною вона геть забула. Він їй нагадав, і тепер вона знову сумна. Через «пінто» чи через нього, Тед не знав, та почуття провини всередині підказувало, що через нього.

Тоді обличчя Донни проясніло, і на ньому з’явилася легенька, крива усмішка, яка, Тед добре знав, призначалася лише йому, мама приберігала її тільки для нього. Він відчув себе краще.

— Ми всього лише їдемо в місто, Тедді. Коли мамин старий синій «пінто» заглухне, нам просто доведеться розщедритися на два зелені і взяти єдине в Касл-Року таксі, щоб дістатися додому. Домовились?

— А-а, добре.

Тед заліз у машину і спромігся сам зачинити дверцята.

Мати пильно дивилася на нього, готова в будь-яку мить кинутися вперед. Тед думав, що вона згадала минуле Різдво, коли він прибив ногу дверцятами і мусив близько місяця ходити в гіпсі. Але тоді Тед був ще дитиною, а зараз йому вже чотири роки. Тепер він — великий хлопець. Він знав, що це правда, бо так йому сказав тато. Тед усміхнувся матері, щоб показати, що з дверима все в порядку, і вона всміхнулась у відповідь.

— Добре зачинив?

— Добре, — підтвердив Тед, та вона все одно відчинила дверцята і ляснула ними ще раз, тому що мами вірять тобі тільки тоді, коли ти скажеш, що зробив щось погане: наприклад, що, шукаючи арахісове масло, розсипав пакет з цукром або розбив вікно, намагаючись перекинути камінець через дах гаража.

— Пристебнися, — сказала Донна, залазячи в машину. — Коли ця голка чи бозна що ще починає видурюватися, авто сильно трясе.

З легким страхом Тед пристебнув пояс. Звісно, він сподівався, що вони не потраплять в аварію, як у «зіткненні десяти машин». Та навіть дужче за це він боявся, що мама знову плакатиме.

— Закрилки опущені? — спитала вона, поправляючи невидимі окуляри пілота.

— Опущені, — сміючись, підтвердив Тед. Це в них була така гра.

— Смуга чиста?

— Чиста.

— Тоді рушаймо.

Вона повернула ключ запалювання і заднім ходом виїхала з двору. За хвилину вони вже прямували до міста.

Десь за милю вони перевели дух. До цього моменту Донна сиділа за кермом пряма, як свічка, Тед на пасажирському місці був у такій же позі. Та «пінто» їхав так гладенько, наче лише вчора зійшов з конвеєра.

Вони заїхали в «Еґвей», і Донна накупила продуктів на сорок доларів, досить для того, щоб протриматися десять днів, поки не буде Віка. Тед вимагав нову коробку «Твінклс», і, якби Донна дозволила, додав би до них ще й «Какао-ведмедиків». Каші Шарпа надходили їм регулярно, та в них саме скінчилися запаси. Поїздка видалася клопітною, і коли вони з Тедом, що безтурботно хвицав ногами на дитячому місці візка для покупок, стояли в черзі на касі, у неї все ж знайшовся час для гірких роздумів на тему, скільки сьогодні коштують три нещасні торби продуктів. Думка не просто пригнічувала, вона жахала. Вона нагадала Донні про страшну можливість — як нашіптував внутрішній голос, імовірність, — що Вік і Роджер справді можуть втратити замовлення Шарпа, а з ними й саму компанію. Скільки ж продукти коштуватимуть тоді?

Вона дивилася, як товста жінка з втиснутим у лосини кольору авокадо опасистим задом дістає з гаманця пачку харчових купонів[56], побачила, як касирка, закотивши очі, глянула на свою сусідку, і відчула, як у шлунок гострими щурячими зубами впивається паніка. Хіба ж може дійти до такого? Невже може? Ні, ні. Звісно, що ні. Спершу вони повернуться до Нью-Йорка. Вони…

Донні не сподобалося те русло, яким ринули її думки, і вона рішуче викинула всю цю бридню з голови, доки та не перетворилася на лавину, що занурить її в чергову глибоку депресію. Наступного разу не доведеться купувати каву і вона зможе зекономити три долари.

Вона потягла покупки й Теда до «пінто», засунула торби в багажник, а Теда посадовила на пасажирське сидіння, постояла, прислухаючись до того, як заклацуються дверцята; Донна хотіла зачинити їх сама, але розуміла, що, на думку Теда, це має робити він. Так роблять великі хлопці. Минулого грудня в неї мало не стався серцевий напад, коли Тед прибив собі ногу. Як же він тоді закричав! Вона ледь не зомліла, і тут з’явився Вік, вилетівши з будинку в самісінькому халаті, з-під його босих ніг віялом розліталося болото. Вона дозволила йому взяти контроль у свої руки і бути компетентним, на що сама Донна в екстрених ситуаціях здатна не була: здебільшого вона просто втрачала голову. Він перевірив, чи не зламана нога, потім швидко переодягся і відвіз їх у відділення швидкої допомоги шпиталю в Бриджтоні.

Розмістивши покупки й Теда, Донна сіла за кермо і завела двигун. «Ось зараз машина і почне викаблучуватися», — подумала вона, та «пінто» слухняно перевіз їх через вулицю до «Маріо». У тутешній піці було стільки калорій, що від них навіть лісоруб нагуляв би фунт сала. Донна сяк-так припаркувалася, зупинившись усього у вісімнадцяти дюймах[57] від тротуару, і повела Теда всередину, почуваючись краще, ніж протягом усього дня. Можливо, Вік помилився: може, річ у неякісному пальному, або в систему подачі потрапив бруд, а тепер нарешті він знайшов шлях назовні. Перспектива їхати до Джо Кембера її зовсім не приваблювала. Доведеться їхати далеко в глушину, яку Вік з гумором вишукано охрестив Східним Чортовим Запічком, — звісно, він може дозволити собі гумор, він же чоловік