Читати книгу - "Крадійка книжок"

— Вона… цікава?

Він відірвав очі від сторінок, стиснув і розтиснув кулака. Прогнавши свою лють, Макс усміхнувся.

— Це найкраща в світі книжка. — Він глянув на тата, тоді знову на дівчинку. — Вона врятувала мені життя.

Лізель трішки підсунулася і схрестила ноги. Ледь чутно вона запитала:

— Як?

Ось так почався період історій — їх щовечора розповідали у вітальні. Неголосно, але так, щоб усі чули. Уламки життя єврейського кулачного бійця складалися перед ними в цілісну картину.

Інколи у голосі Макса Ванденбурґа пробивалися жартівливі нотки, але вони звучали так, ніби хтось обережно тер каменем об великий валун. Місцями його голос був глибоким, місцями шкрябав слух, а бувало, що й зовсім осипався. Найбільшої глибини від сягав у розкаянні, облущувався наприкінці жарту чи самокартання.

— Розіп’ятий Христос! — так вони найчастіше реагували на розповіді Макса Ванденбурґа, а тоді засипали його запитаннями.

ЗАПИТАННЯ НА КШТАЛТ

Як довго ти перебував у тій кімнаті?

Де зараз Вальтер Куґлер?

Ти знаєш, що сталося з твоєю сім’єю?

Куди їхала та хропунка?

Ти програв йому з рахунком 10:3!

Чому ти далі бився з ним?

Коли Лізель озиралася на події свого життя, ті вечори у вітальні були одними з найяскравіших її спогадів. Вона бачила, як полум’я танцювало на його обличчя кольору яєчних шкаралуп і навіть відчувала людський присмак його слів. Страва його виживання подавалася шматок за шматком, ніби Макс відрізав їх від себе і підносив їм на тарілці.

— Я такий егоїст.

Він промовив ці слова і заслонився обличчя рукою, ніби щитом.

— Всіх покинув. Заявився сюди. Наразив вас на велику небезпеку. — Виливши перед ними душу, Макс благав. Його обличчя розбили страждання і розпач. — Вибачте. Ви мені вірите? Мені справді дуже шкода. Я…

Його рука торкнулася вогню, і він відсахнувся.

Вони дивилися на нього, мовчазні, а тоді тато підвівся і підійшов до Макса. Сів біля нього.

— Обпік лікоть?

Якось увечері Ганс, Макс і Лізель сиділи біля каміна. Мама була на кухні. Юнак знову читав «Mein Kampf» .

— А знаєш що? — запитав Ганс. Він підсунувся ближче до вогню. — Наша маленька Лізель теж непогано читає. — Макс опустив книжку. — І у вас з нею більше спільного, ніж тобі може здатися на перший погляд. — Тато перевірив, чи, бува, не наближається Роза. — Вона теж полюбляє гарну кулачну бійку.

— Тату!

Лізель, уже недалеко від своїх дванадцяти років, але досі худюща, як кочерга, обурено сперлася на стіну.

— Я ніколи не билася!

— Тссс, — усміхнувся тато. Він махнув, щоб вона стишила голос і знову схилився, але вже до дівчинки. — А хто ж тоді відколошматив Людвіґа Шмайкля, га?

— Я ніколи… — Вона затнулася. Не було сенсу заперечувати. — Звідки ти знаєш?

— Я зустрів його тата у «Кноллері».

Лізель сховала обличчя у долонях. Її знову спіймали на гарячому і дівчинка поставила те саме запитання:

— Ти розказав мамі?

— Жартуєш? — він підморгнув Максові і прошепотів до Лізель: — Ти ж досі жива, правда?

Того вечора, вперше за декілька місяців, тато зіграв на акордеоні. Він грав не більше півгодини, а тоді звернувся до Макса.

— Ти вмієш грати?

Обличчя у кутку спостерігало за язиками полум’я.

— Я вчився. — Тривала пауза. — До дев’яти років. Тоді мама продала музичну студію і кинула вчителювання. Вона залишила тільки одного інструмента, але невдовзі припинила вчити мене, бо я сам опирався. Дурний я тоді був.

— Ні, - відповів тато. — Ти був хлопчиськом.

Ночами Лізель Мемінґер і Макс Ванденбурґ показували інші свої схожості. У різних кімнатах обоє марили своїми кошмарами, а потім прокидалися: вона — з криком потопаючи серед простирадл, а він — жадібно ковтаючи повітря біля закіптявілого вогню.

Іноді, коли Лізель з татом читали десь о третій ночі, вони чули, як Макс виривається зі сну.

— Йому, як і тобі, сняться кошмари, — казав тато, і одного разу, схвильована відлунням Максового переляку, дівчинка вирішила вилізти з ліжка. Вислухавши його історію, вона добре розуміла, що він бачив у тих кошмарах, от тільки не могла з точністю сказати, який саме епізод щоночі навідувався у його сни.

Лізель тихенько спустилася в коридор і зайшла до спальні-вітальні.

— Макс?

Прошепотіла ледь чутним, приглушеним і заспаним голосом.

Спершу ніхто їй не відповів, але незабаром Макс сів і обшукав темряву.

Тато досі був у її кімнаті, і дівчинка примостилася біля вогню по інший бік від юнака. Позаду голосно спала мама. Вона добряче переплюнула хропунку з потяга.

Від полум’я залишився лише заупокійний димок, одночасно мертвий і помираючий. Тієї ночі кімнату наповнювали ще й голоси.

ОБМІН НІЧНИМИ КОШМАРАМИ

Дівчинка. Розкажи. Що ти бачиш у своїх кошмарах?

Єврей. …Я бачу себе.

Бачу, як озираюся і махаю на прощання.

Дівчинка. Мені теж сняться кошмари.

Єврей. А що бачиш ти?

Дівчинка. Потяг і мого мертвого братика.

Єврей. Братика?

Дівчинка. Він помер, коли я їхала сюди, по дорозі.

Дівчинка і єврей, разом. Ja… Так.

Було б приємно сказати, що після цього невеликого прориву ні Лізель, ні Максу більше не снилися їхні кошмари. Було б приємно, але це неправда. Страшні сни з’являлися, як завжди, ніби найкращий гравець команди-суперника, про якого подейкують, що він зазнав травми чи захворів, — але ось він, розминається з усіма, готовий вийти на поле. Або як потяг, що за розкладом прибуває на нічний перон, тягнучи за собою мотузку зі спогадами. Все тягне і тягне. Весь час незграбно підкидає.

Єдиною переміною було те, що Лізель сказала татові, що уже досить доросла і сама може впоратися зі своїми кошмарами. На мить здалося, що тато образився, але, як це у нього водилося, він одразу вистрелив найпотрібнішими словами.

— Ой, дякувати Богу. — Він розплився у напівусмішці. — Нарешті я зможу нормально поспати. Те крісло мене просто вбивало. — Він обійняв дівчинку за плечі, і обоє пішли на кухню.

Час минав, і два різні світи все більше різнилися між собою: один — усередині будинку 33 на Небесній вулиці, а інший — існував і обертався за його межами, надворі. Уся хитрість була в тому, щоб їх не змішувати.

У зовнішньому світі Лізель вчилася знаходити більше корисного. Одного дня, коли поверталася додому з порожнім мішком для білизни, дівчинка помітила газету, що визирала зі сміттєвого баку. Тижневий випуск «Молькінзького Експресу». Вона вийняла газету і забрала її з собою, щоб подарувати Максу.