Читати книгу - "Меч приречення"

Повернеться весна і дощ сплине на трави,

Тепле сонце серця нам зігріє,

І цього не змінити, в нас палає яскравий

Вічний вогонь — це надія.

— Повтори це Горицвітові, якщо запам’ятаєш, — крикнув. — А ще скажи йому, що «Зима» — недобра назва. Ця балада повинна називатися «Вічний Вогонь». Бувай, відьми́не!

— Гей! — почулося раптом. — Стій, фазане!

Теліко здивовано оглянувся. З-за ятки з’явилася Веспуля, сильно погойдуючи бюстом та міряючи його зловісним поглядом.

— За дівками зазираєш, баламуте? — засичала, гойдаючи все схвильованіше. — Пісеньки співаєш, вражий сину?

Теліко зняв капелюшка і поклонився, широко усміхаючись прикметним Горицвітовим усміхом.

— Веспулю, люба моя, — промовив солоденько. — Як же я радий тебе бачити. Вибач, кохана. Я повинен тобі…

— Винен, винен, — голосно перебила його Веспуля. — А за те, що винен, зараз розплатишся. Ось тобі!

Величезна мідна сковорода зблиснула на сонці та з глибоким гучним брязкотом врізала доплера по голові. Теліко з несказанно дурною міною, застиглою на обличчі, захитався і впав, розкричивши руки, а його фізіономія раптом почала змінюватися, розпливатися і втрачати схожість із будь-чим. Помітивши це, відьми́н стрибнув до нього, на бігу зриваючи з ятки великого килима. Розстеливши килим на землі, двома копняками закотив на нього доплера і швидко, але тісно згорнув.

Сівши на пакунку, витер чоло рукавом. Веспуля, стискаючи сковороду, зловісно дивилася на нього, а юрба довкола густішала.

— Він хворий, — сказав відьми́н і вимушено усміхнувся. — Це заради його добра. Не тисніться, добрі люди, бідолаха потребує повітря.

— Ви чули? — спокійно, але звучно спитав Шапель, різко пропихаючись через натовп. — Прошу не робити збіговища! Прошу розійтися! Збіговища заборонені. Караються штрафом.

Натовп умить розприснувся на всі боки, тільки для того, щоб виявити Горицвіта, який саме надходив шпарким кроком під звуки лютні. На його вигляд Веспуля пронизливо вереснула, кинула сковороду і пустилася бігти через площу.

— Що це з нею? — спитав Горицвіт. — Дідька побачила?

Геральт устав із пакунка, який почав слабо ворушитися. Шапель повільно наблизився; був сам, без охорони.

— Я не підходив би, — тихо сказав Геральт. — Якби я був вами, пане Шапель, то не підходив би.

— Так кажеш? — Шапель затиснув вузькі губи, холодно дивлячись на нього.

— Коли б я був вами, пане Шапель, то вдав би, що нічого не бачив.

— Так, це певно, — промовив Шапель. — Але ти — не я.

З-за намету прибіг Деїнті Бібервельт, захеканий і спітнілий. На вигляд Шапеля зупинився, посвистуючи, заклав руки за спину і вдав, що захоплено оглядає дах стодоли.

Шапель дуже близько підійшов до Геральта. Відьми́н не поворухнувся, лише примружив очі. Якусь мить вони дивилися один на одного, потім Шапель похилився над пакунком.

— Дуду, — сказав до стирчачих зі згорнутого килима чудернацько деформованих Горицвітових сап’янців. — Копіюй Бібервельта, хутко.

— Що-що? — крикнув Деїнті, переставши витріщатися на стодолу. — Що таке?

— Тихше, — сказав Шапель. — Ну, Дуду, як там?

— Вже, — з килима почулося приглушене сякання. — Вже… Зараз…

Сап’янці, що стирчали зі згортку, розпливлись, розмазалися і перетворилися на волохаті босі стопи половинчика.

— Вилазь, Дуду, — сказав Шапель. — А ти, Деїнті, мовчи. Для людей усі половинчики виглядають так само. Правда?

Деїнті щось невиразно буркнув. Геральт, далі мружачи очі, підозріливо дивився на Шапеля. А намісник випростався. роздивився довкола, а тоді від роззяв, які ще залишилися поблизу, зостався лише стихаючий десь далеко стукіт дерев’яних шкрабів[40].

Деїнті Бібервельт Другий вибрався і викотився з пакунку, чхнув, сів, протер очі та носа. Горицвіт, присівши на скрині, що лежала обіч, з виразом помірної цікавості бренькав на лютні.

— Деїнті, як ти гадаєш, хто це? — лагідно спитав Шапель. — Дуже схожий на тебе, правда?

— Це мій кузен, — випалив половинчик і вищирив зуби. — Дуже близька родина. Дуду Бібервельт зі Споришевої Луки, світла голова у всьому, що стосується інтересів. Я саме вирішив…

— Що, Деїнті?

— Я вирішив настановити його моїм уповноваженим у Новіграді. Що ти на це, кузене?

— Ох, дякую, кузене, — широко усміхнулася близька родина, гордість клану Бібервельтів і світла голова до інтересів. Шапель теж посміхнувся.

— Здійснилася мрія? — тихо спитав Геральт. — Про життя в місті? І що вам подобається в цьому місті, Дуду… і тобі, Шапелю?

— Пожив би ти на вересовищах, — так само тихо відповів Шапель, — погриз би корінці, змок і змерз, то й знав би. Нам теж дещо належить від життя. Ми не гірші від вас.

— Ні, — кивнув головою Геральт. — Не гірші. А буває, що й кращі. А що зі справжнім Шапелем?

— Шляк трафив, — шепнув Шапель Другий. — Вже зо два місяці тому. Апоплексичний удар. Хай йому земля буде пухом, а Вічний Вогонь нехай світить. Я саме був поблизу… Ніхто не помітив… Геральте? Ти ж не…

— Чого ніхто не помітив? — спитав відьми́н з нерухомим обличчям.

— Дякую, — прошепотів Шапель.

— Вас тут більше?

— Хіба це істотно?

— Ні, — згодився відьми́н. — Неістотно.

З-за возів та яток вибігла і притрюхала постать у два лікті зростом, у зеленій шапці та кожушку з лататих кроликів.

— Пане Бібервельте, — видихнув гном і затнувся, водячи очима від одного половинчика до іншого.

— Я так гадаю, малий, — сказав Деїнті, — що в тебе справи до мого кузена, Дуду Бібервельта. Кажи. Кажи. Ось він.

— Щавлик сповіщає, що все пішло, — сказав гном і широко посміхнувся, показуючи гострі зубки. — По чотири коруни штука.

— Здається, я знаю, про що мова, — промовив Деїнті. — Шкода, Вівальді тут немає, той миттю полічив би зиск.

— Дозволь, кузене, — озвався Теліко Лунгревінк Леторт, скорочено Пенсток, для приятелів Дуду, а для усього Новіграда член численної родини Бібервельтів. — Дозволь, я полічу. Я маю безпомильну пам’ять на цифри. На інші речі теж.

— Прошу, — вклонився Деїнті. — Прошу, кузене.

— Витрати, — наморщив лоба доплер, — були незначними. Вісімнадцять за олію, вісім п’ятдесят за жир, гмм… Все разом, зі шнурком включно, сорок п’ять корун. Виторг: шістсот по чотири коруни, себто дві тисячі чотириста. Жодних комісійних, бо без посередників…

— Прошу не забувати про податок, — нагадав Шапель Другий. — Прошу не забувати, що перед вами стоїть представник міської та церковної влади, який серйозно і сумлінно трактує свої обов’язки.

— Від податку звільнено, — заявив Дуду Бібервельт. — Це продаж зі святою метою.

— Га?

— Змішані у відповідних пропорціях жир, віск, олію, зафарбовану краплею червецю, — пояснив доплер, — достатньо було налити до глиняних мисок і занурити в кожну відрізок шнура. Запалений шнур дає гарне червоне полум’я, що довго горить і не дуже смердить. Вічний Вогонь. Жерці потребували лампад на вівтарі Вічного Вогню. Вже не потребують.

— Холера, — пробурмотів Шапель. — Дійсно… Потрібні були лампади… Дуду, ти геній.

— Вдався в матір, — скромно сказав Теліко.

— Аякже,