Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так на біса ж потрібен такий собака! — гаркнула Помидора. — Кому потрібен такий собака? Я питаю, кому він потрібен?
Глина зрозумів, що йдеться про нього, підібгав хвоста й припинив гарчати. Вовки вовками, а гнів Помидори — це вам не жарти.
Маленькі потвори
Так далеко в ліс Миша ще ніколи не ходив. Він не був мисливцем, більше займався городньою та садовою роботою. Ну і, звичайно, майстрував дерев’яні прикраси. Відчував дерево, знав, який воно матиме малюнок, якщо зрізати його під тим чи іншим кутом. Він умів виготовляти лаки й фарби. Мав смак поєднувати або протиставляти їх на сусідніх намистинах. А до лісу ходили інші.
Втім, Миша був переконаний, що головне тут — обережність. Нічого аж надто складного бути не могло. Адже того, що вмів робити він, ніхто інший зробити не міг. Тож він, Миша, був значно обдарованіший за Опенька, скажімо, чи того ж Лисого. А тому впоратися з тим, із чим вони можуть упоратися, для нього мусить бути завиграшки.
Тільки дуже холодно. Цілу годину він ішов під дощем (принаймні так йому здавалося). Та хоч би й півгодини. Злива була така, що на Миші сухого місця не лишилося. Стояла темна ніч, блискавки й грім іще довго мордували небо й землю. Від цих далеких спалахів у мандрівника все хололо всередині. Бо на мокрій землі на мить вимальовувалися такі химерні тіні, що хоч криком кричи. З’являлося непереборне бажання заплющити очі й бігти на край світу.
Але хіба ж побіжиш? Калюжі, мокра трава, ще й не видно нічого. Коли злива вщухла, але ще не розвиднилося, Миша був змушений іти, виставивши перед собою руки, та й то ледь не втратив очі, бо час від часу наштовхувався обличчям на якесь гілля. Взагалі доля берегла його тієї ночі. Він це зрозумів і вирішив, що недаремно. Це означало, що він потрібен для здійснення свого призначення.
А потім почало сіріти. Йти стало легше, от тільки холод був нестерпний. Ноги гули, та Миша знав, що зупинятися не можна. Треба йти, й тоді хоч трохи зігрієшся. Його колотило, мов у пропасниці, він обхопив плечі руками, зуби цокотіли, а Миша йшов і йшов, не розбираючи дороги, не знаючи, куди ж він, власне, йде. Він цим не переймався: головне зараз — це подалі від села. А коли зійде сонце, можна буде повернути на південь. Так він дійде до прирічного лісу, про який розповідав Василько.
Особливо дратували калюжі. Їх доводилось обходити, бо Миша пам’ятав, що в розповідях хлопчика одна з таких калюж виявилася трясовиною. Це затримувало.
Сонце зійшло, та полегшення не принесло. Під крони дерев воно майже не пробивалось, а на галявини виходити не можна. Там саранці й їдючі жаби. А в річці — русалки. Можуть заморочити. Миша навіть почав пишатися собою, адже про всі небезпеки він пам’ятав. Не такий страшний цей ліс, як його малюють.
Він помітив, що вже не так тремтить. Зупинився під сосною, дістав картоплину, варене яйце й цибулину. Їжа була мокра й огидна. Але поїв. Не сказати, що зовсім зігрівся, та стало значно легше. Їжі лишалося зовсім небагато: власне, один раз нормально попоїсти, але Миша не переймався. Ліс великий, от трохи підсохне, звірина вийде з нір, то щось і підстрелиш. У лісі так і треба: йдеш, куди маєш, а по дорозі пильнуєш і полюєш, пильнуєш і полюєш.
Ліс був чистий і просвітлений. Дерева, кущі, трава, квіти — все жадібно пило воду. Там-сям почали працювати комахи — джмелі, бджоли, червоні солдатики. Вже не було холодно. Миша бачив пару, що йшла від його одягу. Тільки ноги мерзли. Хоч по глиці йди, хоч по траві — а все мокре, в черевиках чвакало.
Це добре, що він вийшов у дощ. Якщо й кинуться його шукати, нічого не вийде, навіть пес не допоможе, бо злива змила всі запахи. Миша осміхнувся, уявивши, що там зараз діється, як усі зібралися біля Лисої криниці й обговорюють його вчинок. Звісно, здогадалися, де він. І тепер лікті кусають. Жінки, ясна річ, жаліють його, неприязно косують на Помидору — що не втримала, не цінує. Чоловіки вовком дивляться на Лисого, Бороду й Опенька. Могли ж піти з ним, не пускати одну людину в таку небезпечну подорож. Ні. Не пішли. Ну й хай!
Побачимо, якої вони заспівають, коли Миша повернеться.
Можливо, він би таки вскочив із самого ранку в якусь халепу, бо ж лісу зовсім не знав. Однак він був боягузом, тож не розслаблявся ні на хвилину. Хтозна, скільки вистачить цієї обережності, але поки що мандрівник ішов повільно, пильно вдивляючись у все, що діється навколо, не ставлячи ногу на землю, не пересвідчившись, що місце безпечне.
Коли сонце вже хилилося на захід, Миша зрозумів, що так довго йти — це понад його сили. Він не звик ходити. А йшов же з ночі. Ноги гули, поперек болів. Мокрий правий черевик розтер п’ятку. Хотілося їсти й пити. Миша видивився крислатий дуб і вирішив залізти на нього, перепочити. Сідати на досі мокру траву не хотілося. До того ж пам’ятав Василькові розповіді: Лисий зазвичай спав на деревах. Та й решта дітей також. От тільки залізти бодай на нижню гілку — непросте завдання. Миша зміг навіть ухопитися за неї обома руками, та підтягнутися не вдалося — мокра кора не тримала пальців.
Знову й знову намагався він залізти на дерево. І зрозумів, що не зможе. Він роззирнувся. Праворуч від дуба, на пристойній відстані — величезна калюжа. А може, й баговиння — це цілком схоже на правду, зважаючи на те, що зовсім недавно Миші довелося перетнути лісовий струмок. Ліворуч — дві берізки. Одна з них зламана, мабуть, нічною бурею, бо й досі листячко живе. Власне, й не листячко — радше брость.[7] Тут, у лісі, холодніше, тож дерева вкриті такими маленькими ніжно-зеленими листочками, що нагадують марево навколо крони. Цвіли проліски й сон-трава.
Зламана берізка не була така вже товста, але й Миша не вирізнявся велетенським зростом і великою вагою. Відрізавши стовбур від пенька, підтягнув берізку до дуба й кинув на нього верхівку. Потім, тримаючись за гілля, сяк-так видерся на товсту й надійну
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер», після закриття браузера.