Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер 📚 - Українською

Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

394
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер" автора Сергій Оксенік. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 123
Перейти на сторінку:
дубову гілку. А звідти перебрався вище. Це вже була перемога. Не силою взяв, так розумом.

Миша сидів, доїдаючи останні харчі, й думав про дерево. Оця берізка дуже йому придалася б. Із неї чимало чого можна зробити. Головне — стрункенька. Є один рівний стовбур і тоненькі гілочки обабіч. До сонця, бач, пнулася. А де ж його тут, сонце, знайдеш. Он які високі дерева навколо! От вона й пнулася. І така виросла гарненька. Тут не тільки намисто, багато чого вийшло б. А онде поруч із її пеньком іще одна — та й гарна ж! От із неї б…

А що як узяти цю берізку та на плече, та й повернутися додому. Мовляв, просто пішов вибирати матеріал для намистин. Ні. Все одно сміятимуться. Наче беріз немає навколо села. А цього Миша дозволити їм не міг. Не та він людина, з якої можна сміятися. Та й ніч насувається, засвітла до села все одно не дійти. Він уже приречений провести ніч отут — на цьому дубі. Миша відчув, що навалюється розпач. Сам себе загнав у глухий кут.

І тут під дубом, на якому він сидів, з’явилися три дрібні потворні істоти. Не більші за Марічку на зріст, вони справді нагадували дітей. Тільки не людських. Але й не звірячих. Казна-що, а не діти. Василько про таких нічого не розповідав.

— А цього се ти, дядьку, тута блудис? — спитало одне з них.

— Цього зо сну нас будис? — поцікавилося друге.

Якої вони заспівали

— Та вернеться він! — заспокоював усіх, особливо Помидору, Борода. — Куди дінеться? Коли це таке було, щоб під дощем уночі вийшов і не повернувся!

— Ви його не знаєте! — боролася Помидора. — Він гордий! Він не вернеться. Він загине.

— Якщо не вернеться, то напевне загине, — сказав Лисий. — Він у лісі як мале дитя. Ніколи далі городів не ходив.

— Так де ж його… той? — Вухань став на бік Бороди.

— Ніде, — жорстко відповів Опенько. — Шукати в лісі людину — як голку в копиці. А ще таку, як Миша, — то й поготів.

— Яку таку, як Миша? Яку таку? Ви на себе подивіться! Соромно згадувати! — Помидора знала, що її влада над Опеньком збережеться до тієї миті, коли вона все розповість про поранення старого. Але що ж ти вдієш із жінкою — що в голові, те й на язиці.

— А соромно — то й не згадуйте, — урвав її Лисий.

— Ага, не згадуйте! Старе вже, а сорому ніякого: дитині таке показувати — де це видано?

— Якій дитині? Що показувати? — розгубився Лисий.

— Замовкніть, Помидоро, бо я зараз не знаю, що зроблю.

— Якій дитині? Поясніть по-людськи! — Лисий спробував зупинити суперечку, хоча від такої звістки в нього ледве мову не відібрало.

— Якій-якій! Найменшій!

— Марічці?

— А то кому ж!

— Я тебе вб’ю! — промовив Опенько дуже тихо, але від цих тихих слів у всіх волосся стало дибки. Кожен відчув, що старий не жартує.

Запала тиша, яку за кілька хвилин порушив Лисий:

— Дядьку Опеньку, йдіть звідси, поки я вас не вбив.

Опенько навіть не зрозумів, про що вони всі подумали. Він просто відчув полегшення, що не треба нічого пояснювати. А що там Помидора пояснить без нього, йому вже було байдуже. Старий розвернувся й пішов геть.

Лисий провів його лихим поглядом і озирнувся на Помидору.

— То що ж там було, тітко Помидоро?

Та зрозуміла: якщо вона зараз розкаже правду, вся історія виявиться дрібного, не вартою виїденого яйця. І все зіпсує. Збрехати також було не на її користь. Рано чи пізно все відкриється, і тоді їй не відмитися. Вона опустила очі й промовила:

— Що було, те було. Нічого я вам не розповім. Хай він сам скаже.

— Ти давай не крути, як трясогузка гузном! — гаркнув Борода. — Кажи, що було!

— Я ж сказала, нічого не розповім, — і Помидора з викликом подивилася Бороді в очі.

— Ні, — сказав Борода. — Ти розповіси, а то збаламутила, всіх пересварила, а тепер — як хочете? Може, тобі таке паскудство нічого не важить, а мені важить. Кажи!

Помидора знов опустила очі.

— Ви підете шукати Мишу чи ні?

— Поки не скажеш, нікуди не підемо.

— Ну, ні то й ні, — тихо кинула Помидора й пішла додому.

Вона загалом була задоволена розмовою. Зрештою, трохи заспокоївшись, Помидора зрозуміла, що шукати Мишу — безглуздо. Де шукати? Хто шукатиме? А головне — навіщо? Кому він, Миша, потрібен? Вона ж зробила те, що від неї залежало. І тепер якщо Миша повернеться, у неї сумління чисте. А якщо не повернеться, то винна не вона — вони винні. І знову її сумління — чисте.

Лісові ігри

— Ви так пізно спали? Вечір надворі, — ні сіло ні впало відповів Миша.

— Ми спали цілу зиму. А ти нас осе лозбудив. А навісьо? — Одне дитинча нагадувало дівчинку, тільки колір обличчя мало геть синій. Чи, може, то так тінь на неї падала?

— А де ж це ви цілу зиму спали? — здивувався Миша.

Дітлахи, перезирнувшись, розсміялися з його недотумкуватості.

— Там, де мама нас поклала.

— А мама… — Миша намагався зайти з іншого боку, — вас поклала, значить?..

Діти знову засміялися. Але після цього навперебій почали розповідати:

— Звісно, мама!

— Вона нам м’якенько постелила!..

— Бо на камінні з спати твелдо!..

— А на баговинні не твелдо!

— А сцє вона нас лататтяцьком укливала.

— А цього ти тут сугаєс?

— А кого ти тут сукаєс?

Ох, не подобалися Миші ці дітлахи! Скачуть, сміються, верзуть щось несосвітенне, кривляються. Якби не діти, подумав би, що дражняться з нього… Ох, постріляти б їх треба. Тільки що ж стріляти — а як іще хтось більший тут десь ховається? В тому болоті, наприклад… Ні, краще почекати, не робити різких рухів. Чому я й досі живий, подумав утікач, бо ніколи не робив різких рухів.

— А де ж ваша мама? — навіщось спитався Миша.

І дітей немовби підмінили. Вони ніби втратили мову. Почали по-звірячому гарчати й дуже високо, мов пацюки, підстрибувати — вище за висоту власного зросту. Дякувати хоч, малі були, а то б неодмінно доскочили до нижньої гілки дуба. Вони шкірили зуби з величезними іклами, з губ скрапувала слина. Миша остаточно пересвідчився, що обличчя (морди?) справді зеленувато-синього кольору. Вже можна було б і стріляти, тільки спробуй влучити, коли вони так скачуть. Але страшно стало.

Припинили вони свій танець так само раптово, як і розпочали. На мить завмерли, мов кам’яні, а потім дружно розреготалися.

— Ага, дядьку, злякався?

— Та

1 ... 43 44 45 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"