Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Ага, ага! Нас боятися ніцього. Злазь, дядьку. Будемо глатися в кваця.

— Якого такого кваця?

Малеча знову зареготала. Одна дівчинка (чи не дівчинка?) навіть повалилася на спину й почала бовтати своїми синіми ніженьками.

— Не кваця, а ква-ця! — виправилося дитя.

— А! У квача?

— Ну так! У кваця.

— Ні, — відповів дорослий Миша. — У квача я не буду гратися. Я вже так ноги находив, що мені тільки побігати бракувало.

— Ну, тоді в пізмулки.

— Ні, і в піжмурки не гратимуся.

— А в со?

— А ні в со, — мимохіть передражнив Миша. — Я взагалі гратися не люблю.

— Зовсім?! — в один голос здивувалися малі, аж роти пороззявляли. Роти в них були швидше беззубі, ніж ікласті. Наче то вже були інші дітлахи.

Може, побачать, що їм тут нічого не перепаде, та й підуть, подумав той, що на дереві.

Аж ні. Не пішли. Та й якби ж просто не пішли, він би якось упорався. А то ж Миша краєм ока зауважив якийсь рух із правого боку. Він непомітно скосив очі й побачив, що з-за тоненької берізки вийшла біла дівоча постать. Не могла вона стояти за берізкою. Не було її там! Миша руку готовий був віддати — ніхто б не міг сховатися за тією берізкою з ногу завтовшки. Отже, виходить, ці страшні діти навмисне його заговорили-забалакали, щоб він не помітив, як підкралася ця краля.

А таки ж краля! І не синюшна, як та дрібнота, а просто красуня. Миша навіть забув про обережність, дивлячись на неї. Вона й нагадувала чимось берізку: уся в білому, волосся має навколо голови, мов брость, і тоненька — таких на одну Помидору з восьмеро треба.

— Та й розгомонілись ви, потерчата! — млосно, ніби після сну, проспівала дівка. — Хіба ж то діло — так морочити людину? Ходіть уже додому. Бачите — сутеніє в лісі. Ще трохи, й час вогники запалювати.

— Ох, залаз поцьнеця! — сказала впівголоса дівчинка-потерчатко.

— Кохання-зітхання, — захихотіли двійко хлопчиків.

І вони весело, з підскоком, помчали до калюжі.

Кому потрібні виховані діти?

День хилився до вечора, треба було щось вирішувати. Якщо йти шукати Мишу, то з самого ранку. На ніч вирушати, звичайно, безглуздо. Та й небезпечно.

Однак Лисий не міг зараз про це думати. Йому не давали спокою слова Помидори про те, як Опенько щось таке показував Марічці. Цього ще бракувало. Наче у них мало клопотів без цього лиха. Тому він домовився з Бородою та Вуханем, що після вечері зайде до них, і попрямував додому.

— Ну що? — зустріли його дівчата.

— А де Івась? — стурбовано спитав Лисий замість відповіді.

— Пішов з Васильком по воду. А що Миша?

— Миші немає. Не знайшли. Схоже, справді пішов вовкулаченят воювати.

— Та невже ж він такий дурний? — Леля сплеснула руками.

— Лелю, не можна так казати про дорослих, — втрутилася Марічка.

— А ти поважаєш дорослих? — запитав Лисий.

— Звичайно, — сказала Марічка. Потім подумала і додала: — Майже всіх.

— А кого найбільше?

— Тебе і Лелю, — просто відповіла дівчинка.

— А крім нас?

Вона поміркувала, як то його делікатніше сказати, потім придумала:

— А крім вас — майже всіх.

— А Опенька?

Марічка зробила круглі очі.

— Опенька?

Лисий мовчки чекав на відповідь. Леля так само здивовано глянула на нього.

— А хіба він не дорослий? — ухильно спитала Марічка.

— Дорослий, — Лисий зловився на її гачок.

— Отже, і його поважаю.

— А кого ж не поважаєш?

— А про таке питати дітей негарно! — Мала невинно кліпнула своїми довгими віями. — Бо діти тоді повинні будуть погано казати про дорослих. А про дорослих дітям погано казати не можна. Діти про дорослих завжди повинні казати з повагою. А якщо діти кажуть про дорослих без поваги, то значить, що ці діти погано виховані. Ну, сам подумай, Лесику, хто ж із дітей схоче бути погано вихованим?

— Не знаю, — сказав Лисий. — Мені здавалося завжди, що дітям узагалі байдуже — виховані вони чи ні. Це для дорослих важливо, щоб діти були виховані. Чи бодай здавалися. Тобто справляли таке враження.

— Звичайно, дітям байдуже, — погодилася мала. — Невихованими бути навіть краще, бо можна робити що хочеш. Але ж усі хочуть здаватися вихованими.

— Всі?

Тут вона замислилася. Чесність підвела. Брехати Марічка не вміла. Просто не могла. Якщо не могла сказати правди, мовчала або викручувалась. А тут…

Втім, і Лисий заблукав. Він поставив запитання, відповідь на яке не могла ні наблизити його до тієї правди, яку він хотів почути, ні віддалити від неї. Вміє мала заплутати співрозмовника, який намагається заплутати її саму.

Леля нічого не розуміла. Вона відчувала, що Лисий напружений і над силу намагається прокласти стежину до тих Марійчиних зізнань, які йому потрібні, але цієї стежини не знаходить. Вона б і рада була йому допомогти, якби розуміла, про що йдеться. Однак глухий кут, у який зайшли обоє учасників розмови, вона відчула.

— Щось я не дуже розумію, про що ви, — сказала вона. — От мене, скажімо, дуже хвилює інше. Івась із Васильком уже давно мусили повернутись. А їх нема. Може, ти, Марічко, взяла б Глину та пошукала їх?

Дівчинка була рада припинити розмову, мета якої була для неї незрозуміла. Марічка вміла говорити з ким завгодно, а тут розмовляєш з людьми, найріднішими людьми, а нічого не второпаєш.

— Глино, ходи-но сюди! — сказала вона й простягла собаці Івасів зимовий чобіт. — Ходімо шукати!

Це було те завершення балачки, яке сподобалось обом. Вони радісно вибігли за двері.

Лисий розповів Лелі про все, що відбулося. Зокрема й про Помидорине звинувачення щодо Опенька. Поки розповідав, вона взяла його за руку й стискала її то дужче, що далі просувалась його розповідь. А коли почула, що сказала Помидора після того, як пішов Опенько, рука її розслабилась і дівчина промовила:

— Я думаю, нічого страшного не було. Якби було, Помидора зізналася б. А так вона вирішила, що краще тримати всіх у напрузі. Щоб було кого потім звинувачувати.

— У чому?

— А будь у чому. Мовляв, я ж попереджала!

Лисий почухав свою лису маківку.

— Не сходиться. Якби нічого не було, Опенько так не поводився б. З якого дива він казав би: «Я тебе уб’ю», якби нічого не було? Щось було, і Помидора це бачила. Може, справді нічого такого, як я був подумав, але щось негарне все одно було.

— Гаразд. Зараз вони прийдуть, піди кудись із хлопцями, а я з нею побалакаю. Що це їх так довго немає?

— А вони давно пішли?