Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

— Ти думаєш…

— Не думаю, але ж Василько нічого не знає…

Лісовий роман

Дівчина в білому наблизилася й зупинилася під дубом. Вона мовчки знизу вгору дивилася на Мишу, і той не знав, як йому поводитися. Що вже гарна була, то й слів немає. Він просто тонув у її великих зелених очах. От тільки кольору волосся в сутінках уже не міг розрізнити. Ніби русяве, а може й руде-золоте.

— Чи гарна я тобі? — нарешті спиталася дівчина.

Миша сторопів. Він іще не чув, щоб дівка так відверто питала, чи подобається чоловікові. Якби не ці очі, він би, може, навіть засміявся зневажливо, а тут подумав: «Ну то що ж? Принаймні чесно. Всі ж дівки хочуть чоловікам сподобатись! А чого ж їм іще хотіти?»

— Дивно, — знову озвалася дівка. — Ти немов той ясен розмовляєш. Без слів, а зрозуміло все.

— А хіба ясен розмовляє? — нарешті подав голос Миша.

— Німого в лісі в нас нема нічого, — відповіла дівчина. — У тебе голос чистий, як струмок, а очі не прозорі.

Вона так не до ладу додала останні слова, що Миші аж прикро стало.

— Хіба очі можуть бути про щось? — спитав він. — Очі просто є. Вони можуть відображати і зорі, й усе інше…

— У тебе голос чистий, як… — знову почала вона, але спохопилася: — це я вже казала.

Воно так, але Миші подібного ще ніхто не казав, тож він пошкодував, що дівчина не закінчила фрази. Йому справді стало здаватися, що все життя він мав неабиякий голос. Колись і Помидора — така велика виразна жінка — поклала око на невеличкого Мишу (мимоволі йому згадалося, як Борода одного разу назвав його «Миршавий Миша», й захотілося, щоб той бовдур зараз почув, що каже така молода і вродлива дівчина) саме завдяки його голосу. «Я твій голос спокійно чути не можу, Мишо, — казала колись Помидора. — Мене аж пробирає всю». Недаремно ж і ця дівка аж двічі про його голос сказала!

— А де ж ти, дівчино, живеш? — спитав Миша.

— Отут у лісі й живу, — відповіла дівчина.

Це дивно. Як можна отут жити? Хата ж якась мусить бути…

— А взимку що робила?

— Нічого, спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить ліс і очерет.

— Що, цілу зиму спала, як ведмідь?

— Так… — Дівчина розсміялася, мов дзвоник. — Як ведмідь. Який же ти дотепний!

— Я не хотів тебе образити, — вибачився Миша.

— Ти непростий, і сам того не знаєш, який ти непростий.

Миша пхикнув, мовляв, яка вже там простота. Не той випадок. Але дівчина так дивилися на нього, що він зрозумів: вона не образилася. Йому взагалі здалося, що вона не образиться, хоч би що він сказав.

— Торік, — повела далі дівчина, — я так хизувалася своєю красою, що мені байдуже було до всього. Немовби та калина. А зараз, стрінувши тебе…

Дівка просто вішалася на шию, але Миша, гаразд усе обміркувавши, дійшов висновку, що йому це насправді приємно.

— Як добре зважити, то я у лісі геть самотня, — додала вона з сумом.

— Але ж ти мене зовсім не знаєш!

— Не зневажай душі своєї цвіту, — незрозуміло відповіла дівчина. — Бо з нього виросло кохання наше.

Ого! Вже й кохання!

— Ну, ти й накинулась!

— Що то означає — «накинулась»? Що я тебе кохаю? Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє? А які у тебе є скарби? — поцікавилася вона нібито байдужим до тих самих скарбів голосом.

Он воно що, подумав Миша. Тепер зрозуміло, чого вона домагається. Чомусь йому враз стало спокійніше. А які у мене скарби? Скажеш, «ніяких» — потім усе втратиш. Ще зброю забере. Він сягнув рукою кишені й намацав там намисто. Як доречно. Дорогою думав, навіщо його захопив. А тепер от з’ясувалося, що взяв недаремно, знадобилось. Отож. Просто так він нічого не робить. А ще й голос такий…

Миша дістав із кишені намисто, схилився з гілки вниз і простягнув його дівчині.

— Яка краса! — вигукнула вона. — Ох, зірка в серце впала! Весь світ змінився, кращим став, відколи ми поєднались.

— Ми поєднались? — здивувався Миша.

— А ти хіба не чуєш, як солов’ї весільним співом дзвонять?!

Солов’ї справді співали, хоч і не близько. Хоч ніби і рано їм іще співати. Заперечити Миша нічого не міг.

Дівчина простягнула руку, ставши навпочіпки, й торкнулася намиста. Миша відчув якусь силу, що пронизала намисто й усе його тіло, змусила міцно зімкнути пальці. Дівчина легенько потягнула прикрасу на себе, й Миша не мав іншого виходу, як зіскочити з гілки й упасти до її ніг. Утім, він не забився. Миттю підвівся, а дівчина зробила півкроку до нього.

Тепер вони стояли майже впритул одне до одного. Вона була вища за чоловіка на добрі півголови. Тут уже Миша зміг у густих сутінках роздивитися, що її волосся — ніжно-зеленого кольору. Він відчув тонкий запах березових бруньок, а потім її губи на своїх. Остання крихта обережності наказала йому негайно відсторонитися, але зробити цього він не зміг. Дівчина знову легенько потягла на себе намисто, й Мишині губи самі притислися до її вуст. Усе навколо попливло в солодкому танку, й настала ніч.

Ніч

Було вже поночі, коли Лисий вийшов шукати Василька й Івася. Звісно, спершу вирішив піти до криниці, а потім… Він не мав ніякого плану. Куди йти далі — не уявляв.

Як з’ясувалося, й не треба було. Бо й Василько, й Івась сиділи на колоді біля криниці, а навколо — добрих півсела. І, звісно, обговорювали… ні, не зникнення Миші, а що тепер робити. Думки висловлювали різні: від «сам винен» до «хто його гнав?» Але всі якось одностайно дотримувалися погляду, що «все одно його не знайти». Лисий у розмову не втручався, власне, його мало хто й помітив у сутінках.

А коли надійшов Борода, помітили всі: і не його самого, а й Лисого, який, виявляється, вже давно стояв за спинами.

— Що, робити нічого? — привітався Борода.

— Та оце ж обговорюємо, що діяти, — відповів йому хтось.

— А що тут обговорювати? — гримнув коваль. — Треба йти шукати. Не так багато в нас людей у селі, щоб розкидатися навіть такими нікчемами, як Миша.

І всі погодилися. Мабуть, кволість суперечки пояснювалася тим, що всі були б готові до пошуків, якби хтось таке запропонував. Може, боялися, що піти на пошуки доведеться саме тому, хто запропонує.

— І хто ж піде? — спитав Опенько, який до