Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Самотність без імени й назви в полоні випадковости — так, саме її, цю самотність, він бачив переду собою, коли стояв тут побіля вікна, ладний упасти та й уже, власне, падаючи. Невпокорена і нескорима у своїм зреченні відкривалась його лихоманковим поглядам тепер очужіла ніч; незмінно недвижну, а проте і чужу її обдавав суворо-поблажливий подих місяця, крізь неї, незмінно недвижну, тихо і лагідно плинув Молочний Шлях, поринувши в зоряний спів безгомінний, у красу і її зачаровану єдність чарівну поринувши, у вже порушену єдність погарнілого світу, в задалеч його незастигло-застиглу поринувши, і, величезна, як простір, застигла, як простір, прекрасна, як простір, очужіла, як і задалеч, від демонічних чарів, ніч із задалеч-чю разом крізь часи відлітала, — ніч і все ж невмирущість у межах часів, одвічна й усе ж позбавлена вічности, очужіла до всього людського, до людської душі очужіла, бо тихе єднання, що далечінню напоєне й саме далечінь ту напоює, вже не терпіло нічиєї причетности; переддень реальносте обернувся на переддень нереальносте. Порушився лад у сферах буття, мовчав дзвінко-німий їхній сріберний простір, незбагненністю повік відчужений і в ній замкнений, замкнувши у власній чужості повік незбагненність усього людського, а місяць, і Молочний Шлях, і сузір’я — вони вже не мали ні назв, ні імен, були невідомі йому у своїй недоступності, у своїм усамітненні, до якого ані мостом не добудешся, ані докличешся і яке все ж таки грізно тяжіло над ним, до землі його гнуло, прозоре й жагуче, розпечений холод світової просторіні; те, що довкола було, його вже не оточувало, і він, хоч і оточений порожнею нічною, стояв поза нею, окремо від долі, від власної і від чужої, від долі світу невидимо-видимого, окремо стояв від усього божественного, окремо від усього людського, від пізнання окремо, від краси окремо, бо й краса видимо-невидимого світу зникла, розтанула в тому, що не мало ні назви, ні ймення, стала всього-на-всього спогадом…

…Ох, Плотіє, чи ще не забув я ім’я твого? У косах твоїх поселилася ніч, усіяна зорями, передчуваючи тугу, обіцяючи світло, а я, понад млою нічною схилившись, подихом ночі ряхтливо-солодким впиваючись, — я не поринув у неї! О буття, навіки утрачене, яка невимовно знайома чужість, яка невимовно чужа знайомість, яка невимовно далека близькість, з усіх далечин найближча, перша й остання усмішка серця такого поважного; ти, о ти, що була і лишаєшся всім, геть усім, знайома й чужа, близько-далека усмішка, ти, доленосна квітка, не міг я впустити життя твоє в себе через його нестерпно тяжку далечінь, через чужість його нестерпно тяжку, через близькість його і знайомість нестерпно тяжку, через нестерпно тяжку його усмішку ночі і через долю, через долю твою, яку ти несла в собі й вічно нестимеш, недосяжну для тебе, недосяжну для мене, я не смів її взяти на себе, бо нестерпно тяжка недосяжність її моє серце розкраяла б, і я лиш красу твою, але не життя твоє бачив! Ох, ти втікати не квапилась, а я не гукнув, щоб ти повернулась, не судилось мені, о жадана, гукнути тебе, ні, не повернути, ох, повік уже не повернути ходу твою легку, невловимо-нечутну і незбагненну, о втрачене світло за пологом тіні, чи ж повернешся ти? Де, о де ти?! Ти була, й на пальці моєму ти персня лишила зі свого пальця, і час той, повитий пітьмою, пітьму повивав і, спливаючи, нас повивав пітьмою… Ох, Плотіє, я вже забув…

…Минулось і зникло, зостався лише невиразний спомин про те, що реальне було — навіть більш, ніж реальне; лише ім’я зосталось від жінки, яку він кохав, лише тінь невиразна, лише невиразний відблиск; вона канула у випадковість незвідану, й не зосталось нічого, тільки здивований спомин про те, що було й відлунало, про краси тої музику, яка відлунала, про подив колишній і колишнє незбагненно глибоке оте забуття, яке він намагавсь відшукати з дивовижною впертістю пияка на похмілля, о, дивуючись навіть у споминах, що це було, що краса залунала колись, що могла залунати, що вона, людського прибравши образу, знов і знов промениться із нього, немовби легенька, породжена вічністю, навіяна вічністю мла, далека й знайома, близька і чужа усмішка ночі, що спалахує й гасне, тендітна, мов вицвіт крушини, ніжний серпанок вмирання, що повиває усе людське, серпанок людського, що згустився в красі, ставши в ній водночас прозорішим, так ніби разом із ним у душу проникло саме забуття, так ніби й душа у красі забулася і здобула своє земне безсмертя, здобула забуття лише в красі, так ніби в людській красі ще зблиснули рештки останні вже давно очевидної надії на недосяжно-нерозгадані знання про умирання. Нічого цього не зосталось, лише нездоланна смерть чатувала за солодким, як саме умирання, образом, що знову і знову вертався; нездолана, на повен зріст у безмірі смерть поставала, сягаючи зір, сфери собою заповнюючи і собою поєднуючи, і разом із нею, покликане її німотою, пробуджене її німотою, її заповнюючи і саме бувши нею, зненацька зашуміло все те, що опиняється в обіймах смерти, — шелест німотний смерти, шелест німотний усього того, що опиняється в її обіймах, що вона упокорює й губить, що випадковістю породжене і їй підвладне, все розмаїття людських образів в очікуванні смерти, все розмаїття пузанів, шкандибайл, горлопанів, базік, усе розмаїття образів такої товкотнечі, від якої порожня кам’яна чаша майдану аж розбухла і яка всі сферні простори заповнила, хоч і нітрохи не змінила ні порожнечі майдану, ні порожнечі просторів, і товкотнеча ця немов розламала і вивергала час — ціле збіговище мертвяків одночасности, багатоликість людської тлінности, тлінна людина в багатоликому колі своїх перевтілень, із своїм кістяком і черепом — опуклим, пласким або видовженим, порослим волоссям, травою чи льоном, кучматий чи лисий, череп до черепа; людина, наділена черепом, наділена розмаїтими ликами — тваринними, рослинними, кам’яними, дивно обтягненими шкірою, гладенькими, прищуватими й зморшкуватими, м’язистими чи обвислими, зі щелепами, щоб жувати й говорити, з кам’яними зубами в запалому роті, наділена обличчям людина з розмаїтими запахами від шкіри своєї й зі своїх порожнин, зі своєю усмішкою, безглуздою й хитрою, ошкіреною і безпорадною, зі своєю навіть у глибокім сум’ятті божественно-зворушливою