Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

потік його променів упав на штатив, на яму, куди скерована лінза, і, поступово розпливаючись, затопив п'ятикутний килимок. Обличчя воїнів заклякли від жаху. Якби не давня традиція зберігати спокій за будь-яких обставин, вони б давно повиривали на своїх головах волосся, а потім посипали голови попелом із загаслого вогнища. Зараз би їм загорлати, зарепетувати, забігати, одне слово, чимось себе зайняти, доки вождь не прийме рішення. Та вони стоять на місці. Просто стоять, розуміючи, що їм тільки й лишається схилитися перед примхами великої природи, яка на свій розсуд змінила всі їхні плани. Промінь сонця дотягся до лінзи і поділився на сотні дрібних часточок.

Час, відведений на повернення, скінчився. Артур став бранцем мініпутського тіла, полоненим підземного світу. Він дорого заплатив за непослух.

У юності Упир також спробував стати одним із мисливців бонго-матасалаїв, що були побратимами мініпутів. Велика рада мініпутів і мисливська рада скерували його на випробування. Успішно їх пройшовши, він, як Арчибальд із Артуром, навчився зливатися із природою. Але, на відміну від них, останню дистанцію Упир подолав за рекордно короткий час, викликавши загальне захоплення, після чого його ім'я, записане на пальмовому листочку, занесли до мініпутської книги рекордів. Особливо всім сподобався його фінальний стрибок зі скелі, коли він птахом линув у повітрі над рікою.

Та навіть той стрибок не до порівняння з цим, майже космічним, який йому вдалося здійснити, покидаючи межі свого виміру. Поставивши руків'я приладу на максимум, Миро не лише з гуркотом і свистом пропустив Упиря через трубу, а й закинув його в гайок кілометрів за три від Арчибальдового дому. Упродовж усього польоту Жахливий У, не звиклий до висоти, ревів так, що міг би й позмагатися з гуркотом грому. З роками в нього паморочилося в голові, та його ранг правителя не давав права в цьому зізнатися. Майже богорівний не міг потерпати через головний біль, як простий смертний. Ті кілька типів, яким пощастило побачити, як панікував У, опинившись випадково над безоднею, вже не могли нікому нічого оповісти. Монстр особисто позбувався їх, уважаючи, що чутки про його вразливі місця завдадуть збитків його величі.

Упродовж усього польоту у великий світ він жодного разу не розплющив очі, а тому й не зміг помилуватися чудовими краєвидами. Той, хто бачив телерепортаж про приземлення супутника у пустелі Гобі, може собі уявити приземлення У. Зіткнення із землею було твердим і болісним, позаяк він урізався в єдиний камінь, що лежав на галявині.

Ледве звівшись на повен зріст, Упир почав наводити лад зі своїми кінцівками, які, зіткнувшись з каменем, поклацували і не слухалися. Нарешті він відчув, що добре став на ноги. Тепер можна й озирнутися навкруги. Він стояв посеред прекрасної галявини. Ліворуч виблискувало велике озеро, біля якого росла розлога верба. Вона, певно, років сто тамує спрагу з цього озера. Праворуч — дубовий ліс. Рослинність тішить око, одначе мало чим відрізняється від рослинності Сьомого континенту. Окрім, звісно, величини… Упир розчарований.

— Здійснити таку довгу і важку мандрівку, щоб повернутися туди, звідки виїхав? — незадоволено промовив він, уважно роздивляючись місцевість.

У верхівках дерев сонячні промені гралися в хованки; один із них потрапив у око Упиреві.

— Припиніть так світити! — сердито закричав він.

Упиреві очі зовсім не пристосовані до яскравого світла, позаяк він звик сидіти в мороці свого палацу.

Але сонце зразу ж зникло і на чорну фігурку наповзла тінь. Велетенська тінь з великими кліщами-рогами, що стриміли вперед. Приклавши долоню дашком до чола, Упир задер голову і побачив, що на нього насувається величезний жук. Це жук-рогач, один з найлютіших жуків.

А цей особливо лютий, бо вождь племені. Жуки-рогачі дуже сильні і мають чудову пам'ять. Колись вони мешкали на околицях Сьомого континенту, але потім туди прибув Упир і випалив усе живе, навіть тих жуків. Але теперішні жуки добре пам'ятають своїх предків, що колись населяли Німокрай. Нічого й дивуватися, що беззбройний У закам'янів від жаху, побачивши гігантську комаху, очі якої наливалися тисячолітнім гнівом.

— Може, ми спершу поговоримо? — прохальним тоном промовив нещасливий Упир, намагаючись затягти час.

Та комаха на цю пропозицію не пристала. Вона жадала помсти. І ось уже страшні роги-кліщі стискують У і відривають його від землі, ніби волосинку пінцетом. Жахливий диктатор, який мріяв про славу, про завоювання нової землі, зараз помре, як муха на купі гною, розтерзана на шматки гігантським жуком.

Охоплений панічним страхом, Упир затремтів усім тілом, кожною його потрощеною клітинкою, лихоманка трусила його з голови до ніг. Жук завмер і поглянув на свою здобич, з якою діялося щось неймовірне. Здригаючись у конвульсіях, Упир збільшувався. Жук панічно намагався запхати здобич до рота, але вже пізно: ласощів занадто багато. Упир виріс неймовірно швидко, і незабаром на рогах жука лишився маленький клаптик тканини з Упиревого плаща.

З неприхованим задоволенням монстр потягнувся. Його новий зріст два метри і сорок два сантиметри — і це Упиреві до вподоби. Бо з таким зростом його нова королівська величність значно привабливіша… Нахилившись, У помітив жука-рогача, що продирався крізь густу траву, схопив його і взявся презирливо розглядати.

— Ось і для тебе настав час побачення зі своїми предками, — криво посміхаючись, сказав він жукові. А потім закинув його у свою пащу і проковтнув, навіть не прожувавши.

Ліс завмер. І листя не шелестіло. На галявині запанувала мертва тиша. Лісові звірята, що спостерігали за Упирем зі своїх сховків, заклякли, прибиті до землі гнітючим тягарем енергетичних хвиль, що їх випромінювала гидка чорна потороча, яка так зненацька виросла на галявині, як гриб-поганка після дощу.

Проковтнувши жука, Упир задоволено облизався і чіпким поглядом ковзнув лісовими хащами. Він відчув на собі увагу сотень очей, переляканих і допитливих водночас. Упир втішений: піддані й повинні боятися свого повелителя. Для цієї лісової дрібноти почнеться нове життя. Але й кролики в нірках, і птахи на деревах, і білки у дуплах відчули, що наближається ера хаосу.

Озирнувшись навсібіч, Жахливий У вдоволено потер долоні і несподівано зареготав. Він реготав без зупину. Громовий гуркіт його реготу трясонув лісом, викотився на рівнину і відлунював на сусідніх пагорбах.

Арчибальдове волосся стало дибки. Він упізнав би цей регіт серед тисяч інших звуків. У в'язниці Некрополіса йому вже доводилося це чути. Воїни бонго-матасалаї також почули зловісні звуки і зрозуміли, що сталося лихо. Вони заплющили очі і розгублено почали промовляти довге заклинання, яке відганяє злих духів.

А тим часом Упир радів, що має новий зріст. Він його влаштовує. У пристосувався у великому світі і вже ладен творити зло.