Читати книгу - "Сяйво"

— Не знаю, я не знаю, — проказував Денні батькові. — Що… що я сказав, тату?

— Нічого, — промурмотів Джек. Витягши із задньої кишені хустинку, він витер нею собі губи. Венді на мить знову охопило те нудотне почуття, ніби час біжить у зворотному напрямку. То був надто пам’ятний його жест з пияцьких часів.

— Чому ти замкнув двері, Денні? — спитала вона лагідно. — Навіщо ти це зробив?

— Тоні, — промовив він. — Тоні мені сказав так зробити.

Вони обмінялися поглядами над його головою.

— А Тоні сказав навіщо? — запитав Джек стиха.

— Я чистив зуби і думав про своє читання, — почав Денні. — Дуже сильно думав. І… і я побачив Тоні у дзеркалі. Він сказав, що мусить знову мені показати.

— Ти маєш на увазі, що він стояв позаду тебе? — спитала Венді.

— Ні, він був у самому дзеркалі, — на цьому Денні особливо наголосив. — Глибоко всередині нього. А потім я пройшов крізь дзеркало. Наступне, що я пам’ятаю, це як тато мене трусить і як я подумав, що знову зробив щось погане.

Джек шарпнувся, немов його вдарили.

— Ні, доку, — промовив він стиха.

— Тоні велів тобі замкнути двері? — спитала Венді, гладячи сина по голові.

— Так.

— А що він хотів тобі показати?

Денні напружився в неї на руках так, ніби м’язи в його тільці перетворилися на щось подібне до рояльних струн.

— Я не пам’ятаю, — відповів він розпачливо. — Не пам’ятаю я. Не розпитуйте мене. Я… я не пам’ятаю нічого!

— Шшш, — стривожилась Венді. Вона знову почала його колисати. — Якщо не пам’ятаєш, то й гаразд, любий. Авжеж.

Денні врешті-решт знову почав розслаблятися.

— Хочеш, я ще побуду тут з тобою? Почитаю тобі щось?

— Ні. Тільки нічник, — він подивився несміливо на батька. — А ти залишися, тату? На хвилиночку?

— Авжеж, доку.

Венді зітхнула:

— Я буду у вітальні, Джеку.

— Гаразд.

Вона підвелася, дивлячись, як Денні сковзнув під ковдру. Син здався їй дуже крихітним.

— Ти певен, що з тобою все гаразд, Денні?

— Я в порядку. Тільки ввімкни Снупі, мамо.

— Авжеж.

Вона ввімкнула нічник, що зображував Снупі, який міцно спить на дашку своєї собачої будки[105]. Денні ніколи не потребував нічника, допоки вони не переїхали в «Оверлук», а щойно це трапилося, як він наполегливо його зажадав. Вона вимкнула велику лампу і знову подивилася на них, маленьке біле коло обличчя Денні й Джекове понад ним. На мить вона завагалася,

(«а потім я пройшов крізь дзеркало»)

а потім тихо їх полишила.

— Ти сонний? — спитав Джек, змахуючи Денні волосся з лоба.

— Йо.

— Хочеш попити водички?

— Ні…

П’ять хвилин панувала тиша. Денні так само лежав під рукою батька. Гадаючи, що той заснув, Джек уже було зібрався підвестися і тихо піти, аж раптом Денні на грані сну промовив:

— Роук.

Джек обернувся, аж в душі йому похололо.

— Денні?..

— Ти ніколи не кривдитимеш маму, правда, тату?

— Ні.

— І мене?

— Ні.

Знову тиша, тягуча.

— Тату?

— Що?

— Приходив Тоні і розповів мені про роук.

— Справді, доку? І що вів розповів?

— Я небагато пам’ятаю. Лише, що він казав, що в ньому подачі. Як у бейсболі. Хіба не смішно?

— Так, — серце тупо колотилося в Джекових грудях. Звідки, на бога, хлопчик міг дізнатися про таку особливість? У роук грають через подачі, але не як у бейсболі, а як у крикеті.

— Тату?.. — він уже майже зовсім спав.

— Що?

— Що таке «арак»?

— Аргак? — на слух, ніби щось таке, з чим індіанець виходить не стежку війни.

Тиша.

— Агов, доку?

Але Денні спав, дихаючи довгими, повільними хвилями. Джек хвилинку посидів, дивлячись униз, на сина, і припливна хвиля любові омила його зсередини. Чому він так був накричав на нього? Для хлопчика було цілком нормальним трішечки заїкатися. Він якраз вибирався з запаморочення чи якогось трансового стану, і заїкання за таких обставин було абсолютно нормальним явищем. Абсолютно. І зовсім він не промовляв слова таймер. Там було щось інше, якась нісенітниця, дурниця.

Звідки він дізнався, що в роук грають через подачі? Хіба що хтось йому розповів? Уллман? Хеллоран?

Він подивився вниз, на свої руки. Вони були міцно стиснуті в щільні, напружені кулаки,

(«боже як мені потрібно випити»)

і нігті вп’ялися йому в долоні, немов невеличкі тавра.

— Я люблю тебе, Денні, — прошепотів він. — Знає Бог, як люблю.

Він полишив кімнату. Знову ця його нестриманість, нехай ненадовго, але достатньо, аби відчути нудоту і страх. Алкоголь притупив би це відчуття. Притупив би це

(щось про таймер)

і все інше. Не було помилки щодо тих слів. Жодної. Кожне з них прозвучало чисто, як дзвіночок. Він затримався в коридорі, задивлений у минуле, і машинально витер собі губи хустинкою.

* * *

У жеврінні нічника їхні фігури вбачалися просто темними силуетами. Венді, в самих лише трусиках, підійшла до його ліжка і знову вкрила сина; він був скинув із себе ковдру. Джек стояв у дверях, дивлячись, як вона торкається його лоба внутрішнім боком свого зап’ястка.

— Є гарячка?

— Ні, — вона поцілувала сина в щоку.

— Слава Богу, ти записалася до лікаря, — сказав він, коли вона знову підійшла до дверей. — Гадаєш, цей парубок знає свою справу?

— Касирка його хвалила, казала, що дуже добрий. Це все, що я знаю.

— Якщо з’ясується, що з ним щось негаразд, я хочу відправити тебе з ним до твоєї матері, Венді.

— Ні.

— Розумію, — сказав Джек, обіймаючи її рукою, — що ти відчуваєш.

— Ти зовсім не розумієш, що я відчуваю до неї.

— Венді, нема іншого місця, куди я міг би вас відправити. Ти це знаєш.

— Якби ти приїхав…

— Без цієї роботи нам погибель, — відповів він просто. — Ти сама це розумієш.

Її силует повільно кивнув. Вона це розуміла.

— Коли я мав співбесіду з Уллманом, то гадав, що він просто верзе казна-що, аби лиш плескати язиком. Тепер я вже не так цього певен. Може, мені й насправді не варто було за це братися разом з вами