Читати книгу - "Джури козака Швайки"

«А мама спить собі і не знає, що я зовсім поруч, - подумав Санько. - От би подивитися, як вона там…»

Проте не можна йому зараз до Воронівки. І нема на те ради. Дід Кудьма заборонив їм навіть носа туди показувати.

Вовки Тишкевича не наздогнали. Вони не вміли лазити по деревах.

А перед тим було от що.

На тому місці, де на Тишкевича мав чекати Дурна Сила, нікого не було. Проте численні сліди кінських копит свідчили, що тут хтось був, і тривалий час. Може, Дурна Сила перебрався в інше місце і зараз ховається десь неподалік?

І Тишкевич заходився кружляти довкола місцини, де мав бути Демко. Хоча щось нашіптувало йому, що хутра, здобуті розбійництвом у плавнях, уже втрачені для нього, і краще повернутися до Канівців. І вже тоді, залагодивши справи з паном Кобильським, можна спокійно зайнятися пошуками Демка.

«Напевно цей дурний ґедзь подався до свого діда, - сердито міркував Тишкевич. - Ну, я ж йому…»

Зненацька легкий вітерець доніс до нього відгомін приглушеної розмови. Вона долинала звідтіля, де трясовина впритул підходила до крутого пагорба.

Тишкевич завмер. Якусь мить розмірковував, тоді торкнув повід, і кінь неохоче рушив у той бік. На краю галяви кінь зупинився і злякано форкнув.

І тоді Тишкевич побачив, як з приболотних кущів випірнуло і подалося йому назустріч кілька легких тіней.

«Вовки! - промайнула думка. - Чого це раптом? Адже вони нападають здебільшого взимку…»

Проте дивуватися не було часу. Кінь затремтів, став дибки і поніс розгубленого вершника лісовою дорогою, що вела до Воронівки.

Тишкевич раз по раз озирався. Вовки швидко наздоганяли його. Попереду мчав вовк завбільшки з теля. Тишкевич хапливо випустив у нього кілька стріл, та, вочевидь, не вцілив. Тільки того й домігся, що переслідувачі звернули з дороги і, схоже, почали обганяти вершника кущами.

Тоді Тишкевич зробив єдине, на що був спроможний. Він з усіх сил смикнув за повід і, коли кінь загарцював на місці, став на сідло і дотягся руками до найближчої гілки. За якусь мить Тишкевич уже сидів на дереві. А ще через мить вовки звідусіль накинулися на коня. Кінь дико іржав, шалено гарцював копитами, проте вовки були набагато меткіші.

Врешті з конем було покінчено, і з землі до Тишкевича долинув хрускіт кісток.

Лише величезний вовк не брав участі у розправі. Він сидів неподалік від дерева, на яке вибрався втікач, і не зводив з нього очей.

Аж перед світанком вовчий виводок безшелесно розтанув у тумані. Проте Тишкевич присилував себе злізти з дерева лише тоді, коли сонячне проміння затанцювало на росяному листі.

СУД У ПЛАВНЯХ

Вогненночубий чоловік вигулькнув із кущів так несподівано, що кінь під дідом Кібчиком злякано метнувся вбік.

- Що за одні? - погрозливо запитав вогненночубий. На ньому була засмальцьована полотняна сорочка, полотняні, фарбовані соком бузини штани і заломлена набакир смушкова шапка. Рудий вус звисав до самого підборіддя. Сірі примружені очі пильно стежили за кожним рухом подорожніх. Вогненночубого особливо цікавив Демко, який не їхав верхи, а йшов пішки, тримаючи коня за повід.

- Шукаємо певну людину, - ухильно відказав дід Кібчик. Бо хто його знає, що то за один вигулькнув перед ними. На татарського попихача ніби не схожий - це добре. А от що може належати до таких, як Тишкевич - це вже гірше. Це вже геть небезпечно.

Чоловік примружив око так, що воно майже заплющилося.

- Видно, велике цабе та людина, коли такий сивий дідуган подався шукати його світ за очі.

- Діда не чіпай, - попередив Демко і доторкнувся до важкого окоренка, що лежав поперек сідла.

- А що буде? - поцікавився вогненночубий.

- Побачиш…

Чоловік знову зміряв Демка поглядом і вирішив, що цей молодий здоровило не жартує. Тоді відступив назад і свиснув. З-за куща негайно випірнув його товариш з луком у руках. Він був у такій же полотняній одежині, хіба що повновидіший та вуса мав русяві.

- Бач, - сказав перший. - Кудись чимчикують, а куди - відповідати не бажають. Може, гидують нами?

- Може, - згодився русявий. - Ти, Мацику, краще глянь на коней. Пізнаєш?

- Еге ж. Вирвизуб днів з десять тому їздив на цих двох.

- То ви його знаєте? - зрадів дід Кібчик. - Так би й сказали! Ми якраз до нього.

- Можливо, - згодився Мацик. - Та, здається, на цих двох після Вирвизуба їздив хтось інший. Де вони?

- Це ти про Швайку та тих двох діток? З ними все гаразд. Доїхали, куди треба, а нас попрохали віддати Вирвизубові його коней.

- А де воно, оте «куди треба»? - підозріло запитав Мацик. - Може, воно те, звідкіля вже не повертаються?

- Ага, - згодився русявий. - Були у нас такі нещодавно. З вигляду хлопці як хлопці, а насправді вурдалаки.

- Тю, дурні! - обурився на те дід Кібчик. - Давно вже не зустрічав таких бевзів!

Русявий зареготав.

- А дідок нічогенький! Гострий на язик. Аби ще й совість у нього була чиста, тоді б і ціни йому не було.

- Ти краще за своєю простеж, - огризнувся дід Кібчик. - Мені Вирвизуб потрібен, чуєш?

- Та вже ж не глухий, - відказав повновидий. - Буде вам і Вирвизуб. Тільки не зараз. Ви ото краще приляжте в холодку та відпочиньте з дороги.

Вилежуватися в холодку довелося досить довго. Лише під вечір до діброви звернуло трійко вершників. Вони були обвішані дичиною.

- Оце, Штефане, до тебе гості прибули, - пояснив Мацик широкоплечому чоловікові. - А чого прибули - не кажуть. Дуже горді.

Штефан уважно поглянув на затриманих.

- Ніби вперше бачу. Звідкіля будете?

- Навстоячки довго розповідати, - відказав дід Кібчик. Краєм ока завважив, як з кущів вийшов якийсь звір, схожий на вовка. Одне вухо у нього було наче зрізане, через писок проліг глибокий шрам. - То часом не Сирітка? - запитав дід. - Грім мене побий, коли не Сирітка! Ану, йди-но сюди, лапу дай!

Підійти Сирітка підійшов, але лапу не подав. Лише приязно змахнув хвостом.

- О, то ви, виходить, знайомі? - здивувався Вирвизуб. - Коли ж це ви встигли?

- Та я його пам’ятаю ще сліпим вовченятком, - відказав дід Кібчик. - Не одне цебро молока зносив таким халамидникам, як він.

- Стривай-но, діду, - зупинив його Вирвизуб. - А як же бути з Кудьмою?

- А ніяк. Він їх наукам