Читати книгу - "Том 1"

І саме в ту хвилину, як у тузі Я буду гірко плакать, що навіки Тебе втеряла,— раптом я побачу,

Що ти воскрес і просіяв від слави Життя нового і нових надій.

І я впаду в нестямі на коліна,

І руки простягну до тебе, і на ймення Тебе покличу вголос... Але ти?

Що скажеш ти тоді? Чи, може, й ти Пошлеш мене веселу звістку дати Твоїм забутливим і потайним друзям, Що тричі одрікалися від тебе?

І поки я, не тямлячись від щастя, Носитиму по людях любу провість,

Ти підеш панувать в нову країну слави І на землі збудуєш рай новий Для себе і для тих, кого покличеш.

Чи буде ж місце там для Магдалини? Однаково, аби вчинилось дивої

18/ХІ 1900

id *

*

Чи пам’ятаєте, коли я говорила Оті слова: «Якби мені знаття,

Коли я вмру, я б заповіт зробила,

Аби з музикою, що люба за життя,

Мене ховали». Тільки що злетіли Слова ті з уст, як вже здались на сміх:

«Ви б, може, й танцювать примусити хотіли На ваших поминках приятелів своїх?»

І почалась балачка погребова...

Її спогадувать, здавалось би, не варт,

Та я її спогадую до слова,

Бо розбудив в душі поважне щось той жарт.

Моя душа не буде «со святими»,

Не буде «вічна пам’ять» по мені,

Чужі мені пісні з словами тими І дзвони сі, потвори мідяні.

Коли вже треба голосить по трупі,

Нехай музика плаче, та без слів,—

І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі —

То буде так, мов лебединий спів.

А та юрба, що посумує вранці,

Увечері нехай іде в танець.

Се дивно вам — після погребу танці? Звичайний то смутним пісням кінець!

Та що ж, нехай не зрушу я нічого, Зірвавшися в безодню забуття,

Аби не ранила так смерть моя нікого,

Як ранило мене моє життя.

[30.ХІ 1900]

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Так завжди, чи в піснях забути хочу муку, Чи хто мені стискав дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

«Я тут, я эавжди тут, я все з тобою!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

«Я тут, я завжди тут, я»все з тобою!»

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

Та крізь важкі, ворожії сновиддя Я чую голос любого привиддя,

Бринить тужливо з дивною журбою:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

КОРОЛІВНА

— Королівно, ясна панно, ви себе навік згубили І Що з’єднало вас зо мною, вбогим лицарем без спадку?

— Мій лицарю, любий пане, се мені гірка образа,—

я ж не звикла продавати свого серця за червінці!

— Королівно, ясна панно, стану вашому належить багряниця і корона,

а не ся буденна одіж.

— Мій лицарю, любий пане, та невже я вам миліша

в багряниці та короні, ніж у простих темних шатах?

— Королівно, ясна панно, я зовсім безславний лицар, бо від зрадницької зброї умираю вдома, в ліжку.

— Мій лицарю, любий пане, хай впаде за зраду сором, слави ж маєте доволі:

ви обранець королівни.

— Королівно, ясна панно, чує серце, що загину,— хто ж вас буде боронити від неслави, поговору?

— Мій лицарю, любий пане, не боюсь я поговору,—

все чиню по власній волі, бо па те я королівна.

— Королівно, ясна панно, тяжко буде вам дивитись, як мене ховати будуть простим звичаєм, непишно.

— Ой лицарю, любий пане!

Не вражайте мого серця!

Що мені по всіх пишнотах, якби мала вас ховати?

— Королівно, ясна панно, заклинаю вас коханням, майте гідність і в жалобі, як належить королівні.

— Мій лицарю, любий пане, нащо сі страшні закляття?

Се ж найгірше в світі лихо — непрозора, горда туга...

* * *

У сільській убогій церкві грають Requiem органи, хор голосить Miserere, люд 8Ітхае De profundis.

В домовині труп лицарський, біля нього королівна стала тихо та поважно, мов до шлюбу наречена.

Не тремтить серпанок чорний, що вкрива її обличчя, і горить спокійним світлом у руці воскова свічка.

По кутках дівчата плачуть, а в юрбі йдуть поговори:

«Он ота його кохала...»

«Он ота вінка втеряла...»

«Он ота босоніж бігла і ловила ва стремена...»

«Хто ж ота, що стала поруч коло гробу?» — «Королівна».

* * *

У палаті королівській темний смуток і тривога серед челяді двірської,— щось король сьогодні гнівний:

очі мечуть стріли гострі, гучно брязкають остроги, руки стиснулися міцно на хресті злотистім шпаги.

На порозі паж маленький став наляканий, несмілий і промовив ледве чутно:

«Ясна панна там чекав...»

Твердим голосом відмовив гнівний владар: «Що ж, хай прийде, хай почув привселюдно від отця свого прокляття».

Ще не встиг король скінчити слів безжалісних, недобрих, як в юрмі загомоніло:

«Гей, дорогу королівні!»

Поміж лицарів блискучих, поміж дам препишно вбраних королівна йде поволі у буденних чорних шатах,

без серпанку й покривала, з непокритою косою; не спуска очей журливих, не схиля блідого чола.

Затаїло дух лицарство, пишні дами всі поблідли, ждуть, мов грому серед бурі, королівського прокляття.

Але що се? тихо й смутно вабринів старечий голос:

«Ти прийшла, кохана доню? Сядь, спочинь, моя дитиіго...»

Ледве вчула королівна ту лагідну, тиху мову, затремтіла вся і впала, мов росиночка, додолу.

Мов росинка, що холодна та бліда трималась довго, цілу ніч на верховітті, поки сонце не пригріло...

Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторона, Ти мені заповідав скрасити могилу твою В білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі,

Ти мені заповідав носити жалобу мою

Так, як носять в легендах царівни мовчазні, хороші.

Довго ждать мені, друже, ще мармур не тесаний твій, Ще немає на чому повитись плющу жалібному,