Читати книгу - "Біг Мак та інші історії: книга вибраних оповідань"

запротестував той, — у мене карієс, боюсь і Надюсі передасться. Брат, — сказав мужик із морозивом, — ти ж знаєш канали. Пробий. Це хороші люди. Добре, — сказав стоматолог, — купіть золото, віднесіть Івану Івановичу, він усе зробить. Золото краще купити в азербайджанців. Так де ж ми тобі зараз азербайджанців знайдемо? — образились друзі і знову з неприязню подивились у рот бізнюку. Брат, — знову попросив мужик, — пробий. Стоматолог, лаючись, дістав мобло, і почав пробивати азербайджанців. Врешті, зателефонував колишньому однокурснику, котрий працював психіатром. Послухай, — сказав, — у вас там публіка інтелігентна, психи різні, допоможи знайти якого-небудь азербайджанця. Друг подумав, і дав їм номер знайомого художника, який уже пару місяців симулював у нього нервовий розлад. Зателефонували художнику. Художник подумав і за пару хвилин есемесом скинув телефон знайомого тренера, який міг допомогти. Зателефонували тренеру. Тренер сказав, що в нього депресія, що він ні з ким не хоче говорити, але, вислухавши розповідь бізнюка про Надюху і трагічну любов, розхвилювався і надиктував номер свого колишнього приятеля, давнього знайомого, якого звали Гєна і який був азербайджанцем.

Друзі подякували, зателефонували Гєні й запитали, чи може той продати їм золото. Гєна здивувався, але сказав, що може, хоча і небагато. Забились зустрітись на трамвайній зупинці коло його будинку. Торчки подякували стоматологу, взяли в нього на всякий випадок номер Івана Івановича і обіцяли завтра зайти. На зупинку Гєна прийшов із коротко стриженою дівчиною. Ну, сказав, золотом я взагалі не торгую, але можу продати вам ложку. І дістав з кишені чайну ложечку. Друзі потовклись-потовклись і вирішили купувати. А купивши, почали видзвонювати загадкового Івана Івановича. Слухавку взяла якась дівчина і сказала, що Івана Івановича немає, що його забрала міліція, і коли він буде — не знає ніхто. І тут друзі-торчки розгубились. А сталося ось що. Іван Іванович — ювелір і контрабандист, все своє свідоме життя прожив на вулиці Маяковського, у дворі молочного магазину, там де був розлив. І все своє свідоме життя потерпав від того, що мужики з розливу весь час ходили під його вікна відлити. Він погрожував їм, спускав на них пса, виливав воду. Дослівно напередодні не витримав і побив двох офіцерів-пожежників.

Офіцери викликали міліцію. Міліція приїхала і, не розібравшись що до чого, забрала всіх, у тому числі й Івана Івановича. Затягла їх до Київського РОВД і зачинила на ніч. Офіцери виглядали контрастно, мов душ — один був товстозадий, інший — сухоребрий, але п’яні були обидва. Їх і хотіли випустити, але йти вони не могли, тому чергові залишили їх до ранку. Іван Іванович спробував було з пожежниками сваритись, але ті не реагували, тож старий контрабандист заспокоївся і підсів до мене. А потім розповів мені свою історію. Жив він на вулиці Маяковського із внучкою Машою, в одній кімнаті. Спали вони в одному ліжку, оскільки місця для іншого в кімнаті не було. Ставився він до внучки дбайливо, але своєю присутністю в одному ліжку, безсумнівно, пригнічував її сексуальний розвиток. Він і сам це визнавав. Що між ними було, я до кінця не зрозумів, але з чоловіками Маша не зустрічалась і росла хоча й фізично добре розвиненою, проте замкнутою дівчинкою. А було їй вже дев’ятнадцять. Було в неї довге волосся і ніжна шкіра. А на литці було зроблене татуювання, у вигляді метелика. Влітку, коли вона засмагала, — розповідав Іван Іванович, — метелик тьмянів і майже зникав. А взимку, коли шкіра була блідою і вразливою, лінії малюнка проступали різко і гостро, ніби чорнило на ксероксному папері. І ось Іван Іванович сильно з цього всього побивався і не знав, що робити, оскільки внучку любив і хотів забезпечити їй повноцінне щасливе майбутнє. Але тут за мною прийшов черговий. Зрештою, я і не здивувався — взяли мене у власному під’їзді, під час облави, котру проводили в межах місячника боротьби з алкоголізмом та наркоманією. Я їм рятував план.

Протримавши мене пару годин, чергові вирішили, що дешевше буде мене відпустити. Вже коли я виходив, Іван Іванович продовжував кричати. Главноє, поет, — кричав він мені, — пиши про женщин. Вся наша жизнь — женщини! Да замовкни ти, — сонно перебив його сухоребрий офіцер. Пішов на хуй, — відповів Іван Іванович, — тільки про женщин! — повернувся він знову до мене, — запомни, поет! І сказавши це, влігся на плече сухореброго, досипати. Наступного ранку його випустили, разом із офіцерами. А за пару тижнів Маша зустріла друга дитинства Арнольда, який повернувся з Німеччини, куди кілька років тому поїхав на єврейську еміграцію. Маша довго його розглядала. Арнольд носив дреди і продавав музику. Що я знаю про євреїв? — подумала Маша. Вона знала, що євреїв переслідували в середньовіччі, а в радянському кінематографі вони грали іноземців, оскільки, так чи інакше, справді були іноземцями. Ще за пару тижнів вони одружились. Жив Арнольд на поверх вище за них, і тепер уночі, коли вони кохались, а потім Маша вставала і бігла на кухню попити води, Іван Іванович чув, як її п’ятки стукають об дерев’яну підлогу. Згодом у них народилась донька. У них була дивна, весела родина. Вони часто сварились, потім кохались, разом гуляли з донькою, разом слухали бі-боп та інші записи, котрі Арнольд приносив додому, спали втрьох в одному ліжку, вона носила його одяг, він ремонтував її взуття, вони тижнями десь пропадали, потім повертались, і помешкання знову наповнювалось їхнім сміхом і стогоном. Більшість людей, — сказав їй одного разу Арнольд, — самотні й беззахисні. Вони хапаються одне за одного, тримаються, прив’язуються одне до одного, заважають одне одному жити. І все тому, що самі розуміють випадковість і умовність своїх стосунків. Більшість людей і живуть разом випадково, вони від початку переконують себе, що мають бути разом, а потім довгодовго мучаться. І жоден досвід тут не допоможе. Досвід не дає тобі нічого, він, скоріше, чогось тебе позбавляє, скажімо, ілюзій.

Люди багато говорять про свої почуття, проте в більшості випадків навіть не знають, якого кольору очі в того, з ким вони сплять. За рік вони вкотре посварились і розійшлись. Але згодом помирились і далі живуть разом, тому що люблять одне одного, а все інше, за великим рахунком, мало кого обходить.

Харків, 2008

Жовтий китайський джип

Історія, яку я тут розповім, могла відбутись лише на різдво. Інакше кажучи, це різдвяна історія,