Читати книгу - "Голубий пакет"

Працюючи шофером на лісозаготівлях, він возив радянських полонених і в одній з партій помітив офіцера, який, незважаючи на рани, виснаження і кволість, виявляв дивовижну силу волі, підбадьорюючи і підтримуючи інших. Прізвище його було, як згодом довідався Генріх, Найдьонов.

Якось у лютому сорок другого року Генріх гнав з лісу до станції Горєлов свій тривісний грузовик з причепом, навантажений дев'ятиметровими сосновими колодами. Вантаж супроводжували шість військовополонених, серед них — Найдьонов. Генріх посадив Найдьонова в кабіну. Решта разом з вартовим розмістились на колодах у кузові машини.

За довгі години засніженого шляху Генріх узнав історію радянського офіцера, який потрапив у полон тяжко пораненим. Найдьонов виявився уральцем, працював у Златоусті, в Челябінську — у тих місцях, де колись Генріх бився за молоду Радянську республіку.

Генріх і Найдьонов чудово порозумілися, повірили один одному.

Це сталося в лютому, а в квітні грузовик Генріха з п'ятьма військовополоненими, охоронником і вівчаркою до обіду не повернувся з далекої вирубки. Надвечір на розшуки машини вирушив начальник охорони з своєю командою. В лісі вони знайшли прив'язаних до сосен охоронника, шофера грузовика Генріха Гроссе і вівчарку, а машина та п'ять полонених, серед яких був і Найдьонов, зникли.

Великодушність Найдьонова та його друзів, які дарували життя охоронникові, пояснювалася просто. Убивши його, вони б поставили під удар Генріха, що був ініціатором, організатором і душею втечі.

Розшуки нічого не дали.

Згодом, коли розформували табір і Генріха призначили в тюремну охорону, до нього на квартиру з'явився невідомий. Це був, як згодом виявилось, Чорноп'ятов. Він назвав Генріха Скитальцем і передав привіт від старого знайомого. Генріх усміхнувся й подумав: «Ну, за Найдьонова тепер можна бути спокійним. Добрався…»

46

Скісне проміння призахідного сонця перебігало по робочому столі полковника Бакланова і світилося на колодах протилежної стіни. Бакланов сидів на койці і дерев'яною ложкою доїдав залишки гуляшу з котелка на табуретці.

Запищав один з польових телефонів. По звуку можна було визначити, що це апарат, який з'єднує з командуючим.

Бакланов швидко підійшов, повернув ручку і зняв трубку.

— Так точно… Склад групи Дмитрієвського? Можу перелічити. Лейтенант Назаров, радистка Прохорова і провідник з вівчаркою. Що? Так точно: Дмитрієвський четвертий. Так… Так. Коли накажете їх привезти? Слухаю.

Полковник поклав трубку і задоволено всміхнувся. Нелегко йому було переконати командуючого в тому, що на чолі групи доцільно послати саме капітана Дмитрієвського. Та все ж переконав.

Андрій ожив. Він став енергійно готуватись до вильоту: відбирав і перевіряв зброю, боєприпаси, живлення для радіостанції, медикаменти, запас продуктів.

Його цікавило, як працює вівчарка, як слухає свого провідника, прикомандированого з військ МВС. Було проведено практичне заняття, здійснено пробний спуск собаки на парашуті.

Стежачи за кипучою діяльністю капітана, Бакланов радів. Він не помічав ні гарячки, ні метушні. Все робилося швидко, до ладу й організовано.

Бакланов поглянув на годинника і хотів був послати свого ординарця по капітана, але той, як і завжди акуратний, з'явився сам хвилина в хвилину.

— Як справи? — поцікавився Бакланов.

— Нормально, товаришу гвардії полковник.

— Сідайте, куріть і слухайте. О двадцять другій нуль-нуль вашу групу прийме командуючий і розмовлятиме з людьми.

— Ясно, — відповів Дмитрієвський, підсідаючи до стола.

Бакланов відсунув папери та книги вбік і розгорнув карту.

— Пам'ятаєте, про що повідомляв Чорноп'ятов у передостанній телеграмі? — спитав він.

— Приблизно. Щось про новий ворожий аеродром.

— От-от. Сьогодні над Горєловим літав наш розвідник, — Бакланов розгладив карту ребром долоні, підвівся і схилився над нею, — Він блискуче провів аерофотозйомку. Дані Чорноп'ятова підтвердились. Отут (він показав кінчиком олівця) вони спорудили фальшивий аеродром. На ньому близько сорока диктових макетів літаків. А ось тут (кінчик олівця перебрався ліворуч) приховано справжній аеродром. До нього прокладають вузькоколійку. Це дуже цікаво. Колії на станції Горєлов забиті составами…

Дмитрієвський з належною увагою слухав свого начальника, але не розумів, яке відношення мають дані повітряної розвідки до поставленого перед ним завдання.

Бакланов догадувався про це, але не хотів починати розмови з кінця.

— Ясно? — спитав він.

Дмитрієвський кивнув, але погляд його виказував нерозуміння.

— Командуючий наказав, — вів далі Бакланов, — викинути вашу групу в момент серйозної обробки з повітря горєловського аеродрому і залізничного вузла. Поєднати, так би мовити, дві корисні справи: під гуркіт бомбардування в загальній метушні німці не помітять, як вас викинуть.

Дмитрієвський схопився.

— Чудово. Це найкраще, про що можна мріяти! — вигукнув він. — Ви знаєте, як я тепер зроблю?

— Догадуюсь.

— Я стрибну перший, а люди приземлятимуться на мої сигнали. Група сконцентрується в одному місці.

— Гаразд, — зробив висновок полковник. — У вашому розпорядженні, вірніше в розпорядженні пілота, досить буде часу, щоб зробити не один, а кілька заходів на викидання.

— Цілком правильно.

— І німці навряд чи стануть на перешкоді. Їм буде не до вас. Командуючий посилає одинадцять бойових машин. Вони там влаштують такий фейєрверк!..

— Уявляю!

— А тепер — до роботи. Де ви маєте намір приземлитися?

Капітан потягся до карти, придивився і показав на контури великої галявини в лісному масиві. Бакланов побарабанив пальцями.

— Там, де спустилась Юлія Василівна? Відставити! Не годиться. Проторені стежки не завжди приводять до мети. Що ви втрачаєте, коли спробуєте приземлитись ось тут, на п'ять кілометрів південніше?

Дмитрієвський, не відриваючи від карти очей, неквапливо згодився.

— Вирішено. Ваші дальші дії?

Капітан доповідав:

— Як тільки зберу групу, радирую вам, а діяти почну з ранку. Підшукаю надійне місце для базування групи, для прийому літака, потім перевірю підступи до міста. За моїми розрахунками, на це піде весь завтрашній день. Надвечір спробую пробратися до міста. — План непоганий, — схвалив Бакланов. — Але поміркуйте ось над чим: чи не можна, перш ніж іти до міста, захопити «язика»? Хоча б з місцевих. Через нього треба точніше вияснити обстановку в місті. Зробити це не так уже й складно. Шосе не охороняється, рух по ньому невеликий. Але, — він підняв палець, — «язика» не відпускати від себе аж до кінця операції.

— Розумію!

— Далі?

— Спробую зв'язатися з Готовцевим.

— Відставити! — сердито заперечив Бакланов і ляснув долонею по столу. — Тут особливо повторюватись не можна. На Готовцева йшла Юлія Василівна… Хай Готовцев навіть благополучний — все одно. Ідіть на Чорноп'ятова.

— Слухаю…

— Особливо уважними будьте в лісі. Сигнал тривоги Юлія Василівна подала з лісу. Не виключена можливість, що гітлерівці обплутали його засідками, секретами. А може, десь поблизу від її висадки розташована секретна резиденція чи офіцерська школа або склади. Все може бути. І ніякої гарячки, ніякої поспішності. Зрозуміло?

— Так точно.

Бакланов вийшов із-за стола.

— А зараз ходімо поговоримо