Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Село не люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Село не люди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Село не люди" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 42 43 44 ... 62
Перейти на сторінку:
зупинишся, покалічимо й не пожаліємо! Мало тобі? І до Залусківського — благають:

— А в нас купиш, Ваня? А в нас? Ой, як гроші потрібні!

Дарина чоловіка обійняла:

— А що я тобі, Льончику, казала? Не повірять… Не послухав! Тепер Залусківський у всіх паї повикупає, а ми отут із тобою на пару точно повиздихаємо…

Шанівці оточили Залусківського, тільки Тамарка на місці лишилася. Зиркнула по вулиці — й тихцем, тихцем геть. «Боже, який же кмітливий цей Іван! — вражалася. — Нараз зорієнтувався! Добре, що ще не всі його пропозицію чули».

До кіоску свого дійшла — вкотре пораділа, що не економила, а купила свого часу будку із заліза. Село згоріло — кіоск уцілів. Навіть пляшки всередині не постраждали. І схованка, яку Тамарка влаштувала під підлогою, неторкана.

Тамарка дістала зі схованки целофановий пакет, вийняла з нього грамів сто грошей. Усміхнулася:

— Встигну!

Подалася вулицею Імені Леніна до тих шанівців, кого Льоньків лемент не одірвав від їхнього горя.

Виходило, що з п'ятнадцяти шанівських хат на пропозицію Залусківського відгукнулися хазяї десятьох. Ураховуючи Ничипориху і Расу, з якими були розмови про земельні паї в минулому.

— Отже, вісім, — міркувала Тамарка. — А я зможу у п'ятьох паї купити! Зупинилася. Замислилася.

— Яких же п'ять? — сама собі. — Та не п'ять зовсім! П'ять — це з паями самого Залусківського і нашими з Федькою. Оце бізнесмен! Мені тільки три сім'ї продати можуть. Ну, нічого, нічого! Хоч би щось… Тамарка заскочила на подвір'я старої п'янички баби Нюсі.

Дві хвилини, сто гривень і пляшка — такій швидкості укладення ділових угод позаздрили би навіть на Волл-стрит.

Друга оферта вилилась у півгодини й триста гривень.

Залишилися Дарина з Льонькою, у яких — Тамарка чула на власні вуха — Залусківський паїв викупати не схотів. Бач, образився. Віжка під хвіст потрапила. А Тамарка — не з образливих.

Дарина з Льонькою ладнали з обгорілих дощок який-не-який дах для корови та свиней.

— Я до вас із розмовою, — гукнула Тамарка.

— Пішла геть, підлото! — Льонька як стояв із молотком, так і пішов на Тамарку.

— Хочу купити ваші паї земельні! — встигла оголосити Тамарка, перш ніж відскочила на безпечну відстань.

— Ну, заходь! — сказав Льонька, а Дарина всміхнулася гірко:

— Уже вибачай, Тамарочка, що до хати не кличемо. Не прибрано в нас!

— Та годі вже, Дарина! — Тамарка їй. — Усім погано, не тобі одній. Онде кожен собі думає, куди податися.

— А ти, я бачу, не дуже сумуєш…

— Я просто рук не опускаю! — відказала Тамарка. — Якось перезимуємо у Федькиної сестри в Килимівці, а весною вже будемо думати, що далі робити.

— А нам нема де зимувати, — заплакала Дарина. — І дитина пропала. Геть пропала. Де її тепер шукати?

— От я й кажу, — Тамарка своє. — Продайте мені ваші паї… Я добре заплачу. Не те що Іван. У вас земля є. Однаково не обробляли. Тепер вона вам зовсім ні до чого. Одна морока.

Льонька зітхнув:

— Страшно… без землі.

— А без хати не страшно?

— Хату поставимо. Мо' пошукаємо покинуту, що ще не зовсім розвалилася. А як землі не буде, то…

— То що? — Тамарка їм.

— Хто я буду без землі? — Льонька.

Тамарка руками — плеск!

— Ну й дурні ви, їй-бо! — звилася. — Я вам живі гроші пропоную, а ви за бур'яни чіпляєтеся… Онде поїдете, Катерину свою відшукаєте, заживете у місті без турбот.

— А корову і свиней куди? — Дарина їй.

— Заріжете і продасте, — Тамарка повчає, ніби мамка перший день на селі. — Знову ж — гроші. Та погоджуйтеся вже, бо терпець уривається. Піду, не повернуся. Будете колупатися у своїх бур'янах, поки…

— Добре, — видихнув Льонька. — Скільки даси? Дарина не встигла й слова вставити. Нараз усе обкрутили, і гроші з Тамарчиної долоні перекочували до Льонькиної.

Дарина ледь не луснула з досади. Тамарку наздогнала:

— Нащо ти, голубонько, чоловікові гроші віддала? Проп'є! — смикнулася.

Тамарка їй:

— Таж Льонька — ґазда!

— От паскуда, — прошепотіла Дарина. На подвір'я — а татка вже й сліду нема.

— Оце ми дохазяйнувалися, — заплакала. І пішла далі корові зі свинями дах лагодити.

Тамарка йшла попелищем і всміхалася. «А непогана я учениця! — думала. — Перепродам паї Залусківському, мені вони — зайве. Я людина торгова… Кіоска відкрити й горілкою торгувати можу де завгодно».

Залусківський, хоч Алки й лякався трохи, та Тамарчин настрій іздалеку побачив.

— Піду… — кинув жінці.

— Куди? — похмуро запитала Алка.

— А може, ще паїв назбираю…

Тамарка вже до кіоску добігла. Розписки, документи й гроші до схованки вкинула, віконце відчинила. Стоїть, усміхається. Залусківський підійшов.

— Де бігала? — прямісінько в саму душу.

— Паї повикупляла… — Тамарка брехати не наважилася.

— Ах ти ж сучка! — розлютився Залусківський.

— У тебе вчуся, Ваню, — відповіла Тамарка. — Як хочеш, то перепродам… Мені вони…

Залусківський зубами скрипнув, пішов не обертаючись. — Іще прийдеш, — прошепотіла Тамарка йому в спину.

За тиждень у вигорілій Шанівці зосталися Льонька з Дариною й Ничипориха, яка лишилася без хати, без землі та без грошей. Баба пробувала вмовити Залусківського тепер не влаштовувати їй файний похорон, а краще грошиків підкинути, та Залусківський уперся:

— Я свого слова, бабо, не міняю, — відрубав.

— Ваня! Ти ж їдеш… — бідкалася Ничипориха. — Де я тебе шукати буду, як помру?

— Я тебе, бабо, сам знайду, — навіть не почервонів Залусківський.

— Обманув ти мене, Ваня, — заплакала баба. — Де мені тепер себе дівати? Хоч у колодязь стрибай, так гірко. — Їдь, бабо, до Килимівки, — порадив Залусківський. — Там люди. Не пропадеш. Мо', хтось пустить до себе. Чи в інтернат здавайся…

— В який іще інтернат?

— Для старолітніх, — Залусківський почухав потилицю і пішов геть. Навіть не попрощався.

Льонька пив, доки гроші не скінчилися. А тоді приліз до Дарини:

— Де жити будемо, жінко?

Дарина часу не гаяла: у неї і корова зі свинями під дахом, і колишня Катеринина кімната, де стіни вціліли, дошками накрита зверху.

— Тут і будемо, Льончику, — і заплакала.

Він аж протверезів. Зітхнув, насупився.

— Чуєш, Дарка… А може, до міста поїдемо? Чого нам тут удвох порпатися? — Їдь, коли хочеш, — відказала, — а я не можу. Раптом дитина повернеться? Тут чекати буду.

Льонька знову зітхнув. — Піду…

— Куди? — жінка йому.

— До Килимівки. Приведу Степана, хай допоможе свиню заколоти. М'ясо продамо, гроші будуть. — Іди…

Льонька пішов, а Дарина все лагодила стріху над Катерининою кімнатою. Потім дірки та щілини глиною замазала. Вийшла така собі мазанка серед згорілої хати.

— Якось перезимуємо, — прошепотіла. — Аби тільки дитина повернулася.

Ничипориха геть нічого не робила. Увесь день сиділа біля згарища й одно кивала головою, як заведена. На ніч тулилася в кутку зруйнованої

1 ... 42 43 44 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Село не люди"